2.2

Наступною проблемою став одяг.

Я розчинила шафу. Сукні висіли щільним рядом: корсети зі шнурівками ззаду, підв'язки, гачки в місцях, куди самостійно руками не дістанеш,  і кожна потребувала мінімум двох людей для одягання. Двадцять сім років я вдягалася сама. Я однією рукою тримала бутерброд і другою натягувала джинси — а тут без сторонньої допомоги навіть не застебнешся. І ні, я не збиралася когось кликати. 

Я перебрала всю шафу. На самому дні, за купою бальних суконь, знайшлася темно-сіра з довгими рукавами й корсажем, що зав'язувався спереду. Вовна на ліктях потерлася, жодна стрічка ніде не стирчала — саме те, що мені зараз потрібно.

— Ось ти де, — сказала я сукні й витягла її.

Вдягання зайняло десять хвилин і коштувало мені тридцять слів, яких я б не повторила при мамі. Шнурівки плуталися між пальцями, корсаж ніяк не лягав рівно, а поділ волочився по підлозі, і я двічі на нього наступила, поки зрозуміла, що його треба підбирати рукою. Тепер одна рука назавжди тримає поділ.

Фу, бісить!

Але я вдяглася сама, і ця дрібна перемога мене тішила.

Волосся я закрутила у вузол на потилиці двома шпильками. Решту, яких на туалетному столику лежало штук п'ятнадцять, я з чистим сумлінням проігнорувала. Дзеркало показало дівчину з темними колами під очима, в м'ятій сірій вовні й із зачіскою, яку мама прокоментувала б: «ти хоча б гребінцем пройшлася?» Зате очі блищали, і на цьому можна протягнути хоча б до обіду.

— Добре, — звернулась до відображення. — Час на рекогносцировку.

Я вийшла з покоїв і пішла коридором, старанно зображуючи людину, яка точно знає, куди йде. Коридори розгалужувалися й петляли; голий камінь на стінах чергувався з гобеленами, від яких рябіло в очах. Кожен крок гупав під високими стелями, і я мимоволі сповільнювала ходу.

Двічі я повернула не туди й уперлася в глуху стіну. Тричі зустріла слуг — і всі реагували однаково: притискалися до стіни, кланялися й утупилися в підлогу. Ніхто не привітався, ніхто не подивився мені в обличчя. Чи вони Ейлін побоюються, чи тут так заведено — я поки не розуміла.

На якомусь повороті нарешті трапилися широкі кам'яні сходи вниз, і я спустилася на поверх нижче.

Довга вузька зала розтяглася переді мною. Вікна займали один бік, а портрети у важких золотих рамах вкрили протилежний. Я зупинилася перед першою рамою.

Чоловіки із сріблястим волоссям сиділи в кріслах із прямими спинами й дивилися з полотен — мені мимоволі захотілося витягтися й відзвітувати. Жінки так високо задирали підборіддя, що, мабуть, стелю бачили краще за художника. Навіть діти стояли з виразом маленьких генералів, яким щойно довірили командувати армією. Те саме прізвище повторювалося під рамами, ті самі світлі очі з'являлися на кожному портреті — і жоден, жоден із цих Веларді не усміхнувся. Або в цій родині генетично заборонялося піднімати куточки губ, або художникам доплачували за суворість.

Браво, Веларді, заслужили на оплески.

Я пройшла вздовж ряду й шукала Сайрена. Знайшла його в кінці, біля вікна — фарба на цьому портреті ще не встигла потемніти. Художник зобразив його з коротшим волоссям, і Сайрен дивився з полотна так, що хотілося спитати: хто тобі на ногу наступив? Поруч, на окремому меншому полотні, широко усміхався кучерявий хлопець. Серед десятків суворих облич Веларді його посмішка єдина на всю стіну виглядала справжньою. Під портретом блищала табличка: «Лорд Дейн Веларді».

Точно, той, що стояв на підвищенні на балу поряд з Сайреном. Молодший брат.

— Леді Ейлін?

Я обернулася. Дейн Веларді стояв за моєю спиною й усміхався ширше, ніж на портреті. А я думала, ширше вже нікуди! Кучеряве сріблясте волосся стирчало в різні боки, і гребінець цей хлопець точно бачив востаннє роки три тому. Сорочку він напівзастебнув, рукави закатав до ліктів.

— Лорд Дейн, — сказала я, і подумки вдруге подякувала табличці — без неї довелося б мовчки стояти, б спогади Ейлін збоїли і не завжди виринали коли потрібно. 

Дейн підійшов і поруч зі мною став перед портретом брата.

— Гарний вийшов, правда? Художник аж тричі переробляв, бо Сайрен казав, що на портреті надто радісний вигляд. — Дейн нахилив голову. — Як на мене, і на третій раз радості забагато. Художнику варто його зранку після ради зі скарбниками малювати. От тоді реалістично вийде!

А він мені подобається! 

— Ваш портрет теж гарний, — я кивнула на сусідню раму.

— Мій чудово вийшов, я сам позу обрав. — Він простягнув руку в бік свого портрета, де стояв із рукою на мечі й героїчно дивився вдалину. — Мама сказала, що я пірата нагадую. Я вважаю це компліментом.

Я не стримала посмішку, але якогось біса тіло щоразу напружувалося, коли я намагалася розслабитися, і чому це відбувається, мені ще треба було розібратися.

— Лорд Дейн, можу вас дещо запитати?

— Будь ласка. Мене рідко хтось про щось питає, зазвичай мені просто кажуть, що робити. — Він невимушено сів на підвіконня й звісив ноги.

— Розкажіть мені про цей замок. Хто тут живе, окрім родини Веларді?

Дейн з цікавістю на мене подивився, і після вчорашніх допитів Сайрена я цю цікавість без підозри оцінила.