2.1

Записи починалися за три місяці до балу.

«12-й день місяця Вересу. Мені знову наснився цей сон. У темній кімнаті хтось говорить моїм голосом, але говорю не я. Цілителька каже, що це нерви. Мама сказала б, що уява. Але голос лунає щоночі й стає дедалі гучнішим.»

«27-й день місяця Вересу. Ліам знову приходив і запропонував розірвати заручини в обмін на передачу прав на маєток Кассель. Він навіть не намагається це приховати — впевнено дивиться мені в очі й посміхається.»

«3-й день місяця Листу. Вівіан таємно прийшла через сад і попередила: хтось підсипає мені порошок у ранковий чай, щоб послабити магію. Вона сама бачила, що кухарка додає його. Я не знаю, кому вірити. Якщо Вівіан має рацію, хтось у цьому домі хоче мене слабкою. Якщо бреше — це ще страшніше.»

Я дедалі швидше гортала сторінки. Записи ставали коротшими й нервовішими, а почерк погіршувався: літери росли й нерівними рядками розповзалися по сторінці.

«10-й день місяця Листу. Моя магія зникла зовсім. Раніше я могла запалити свічку без сірників, а тепер не можу нічого. Хтось вирізав із мене цей шматок і залишив на його місці порожнечу.»

«15-й день місяця Листу. Сайрен уперше за місяць зайшов до моїх покоїв. Довго й мовчки стояв біля дверей, дивився на мене, потім сказав: "Ви бліді" — і пішов. Він або знає, або здогадується, але нічого не робить.»

«19-й день місяця Листу. Бал через три дні, і я не піду. Якщо вийду в ту залу — не повернуся. Я це знаю всім тілом. Щось станеться на балу, і я цього не переживу.»

«21-й день місяця Листу. Голос повернувся, але тепер він не просто говорить — він кличе. Обіцяє забрати мене звідси, каже — тільки впусти. Я боюся, але залишитися боюся ще більше.»

Далі йшли лише порожні сторінки. Я закрила щоденник і поклала на коліна. Мої нові руки тремтіли.

Ейлін впустила, впустила щось, або когось, у себе, і воно забрало її. А натомість з'явилася я.

Глибоко вдихнувши, спробувала тверезо зібратися з думками. Ейлін фон Кассель — слабка магиня, яку хтось цілеспрямовано послаблював. Її кузен Ліам хотів спадщину й ставив пастки під виглядом допомоги. Хтось їй погрожував. Вона чула голос, погодилася впустити його і зникла, а я опинилася в її тілі. І отруйник досі ходить цим палацом і не підозрює, що Ейлін — це більше не Ейлін.

Я встала й підійшла до дзеркала. Свічка кидала мені під очі глибокі тіні, розпущене кучеряве волосся розсипалося по худих плечах, а крізь бліду шкіру на скронях проступали тонкі жилки.

Ти довірилася голосу, Ейлін. І я б теж довірилася, якби мене отруювали, залякували й готували на заклання. Але тепер у цьому тілі живу я! І мене не так легко зламати.

Небо за вікном розлилося блідою бузковою барвою, зовсім не таке, до якого я звикла вдома на світанку. Я ще сиділа в кріслі й розглядала це чуже небо, коли у двері тихо постукали.

Марта зайшла, тримаючи перед собою тацю обома руками. Поставила її на столик біля ліжка й акуратно відступила на крок.

— Доброго ранку, леді. Я принесла вам сніданок.

На таці стояла чашка чаю, над якою піднімалася пара, тарілка з густою кашею, шматок білого хліба з маслом і маленька мисочка з ягодами. Звичайний сніданок, не шкідливий на вигляд.

«Не їж нічого, що приносять зранку,» — спливли в голові слова Вівіан із записки.

Я сіла на ліжку й подивилася на чай. Пара піднімалася рівними спіралями. Пахло м'ятою, а під м'ятою ховався ще якийсь солодкуватий, ледь вловимий запах. Може, просто мед, але ж може і ні.

— Марто, скажіть мені, хто готував цей сніданок?

Марта здивовано кліпнула.

— Кухня, леді. Готують для вас, як завжди.

— Хто саме? Яка кухарка?

— Пані Гельда. Вона готує для вас уже два роки, з тих пір як... — Марта запнулася й відвела погляд.

— З тих пір як що?

— З тих пір як попередня кухарка звільнилася. — Марта знову подивилася на мене, і в її очах промайнула тривога. — Леді, чому ви питаєте?

Я ще раз глянула на чай. Солодкуватий запах нікуди не подівся. Мій порожній шлунок стиснувся.

— Заберіть тацю. Я не голодна.

— Леді, ви ж майже нічого не з'їли вчора на балу...

— Я сказала, що не голодна, Марто.

Марта стиснула губи, мовчки підняла тацю й вийшла. Двері за нею тихо клацнули.

Я відкинулася на подушки й видихнула. У животі бурчало, а рот наповнився слиною від згадки про теплий хліб з маслом. Але записи Ейлін стояли перед очима чіткіше за будь-який голод. Хтось у цій кухні два роки підсипав порошок у чай, і поки я не дізнаюся хто, краще походжу голодна.