Розділ 2

Я прокинулася від холоду.

Камін згас, ковдра збилася в ногах, а тонка шовкова нічна сорочка, створена лише для краси, від протягу не рятувала. За вікном чорнильна темрява огортала місто. Помаранчевого міського сяйва, до якого я звикла в Києві, тут не існувало. 

Все ще не сон, на жаль. 

Я сіла в ліжку. Тіло боліло від корсету, від взуття, від годин стояння на ногах у позі, котру Ейлін, мабуть, вважала природною, але для мене це відчувалось витонченим катуванням. М'язи стегон горіли, п'яти стріляли.

“Ейлін, золотце, і ти жила в цьому тілі? — подумала я, розтираючи литки. — Ти або героїня, або мазохістка.”

Я вже не хотіла спати. Годинника я не бачила ні на стіні, ні на столі, ні на руці. Люди в цьому світі, мабуть, визначали час по сонцю й по дзвонах, але сонце ще не встало, і дзвони мовчали.

Вставши, загорнулася в ковдру й підійшла до вікна. Камінне підвіконня крижаним холодом пекло навіть через тканину, але місто лежало внизу, і я вчепилася поглядом у нього, щоб не думати про решту.

Місто спало. Вузькі вулиці тягнулися між темними дахами, рідкісні ліхтарі ледь мерехтіли. Далеко ліворуч щось блиснуло, можливо, річка чи канал, відбиваючи місячне світло. Праворуч, на пагорбі, стирчала група веж, гостріших і темніших за сусідні. Прапори роздивитись змоги не було.

“Окей, — сказала я собі, — час збирати інформацію.”

Злізши з підвіконня, покрокувала обшарювати виділену мені житлову площу.

Покої леді Ейлін фон Кассель складалися з трьох кімнат, про які казала Марта. У великій спальні ліжко під балдахіном займало центр, камін темнів при стіні, а між двома кріслами вмістився столик. Вузька довга гардеробна тягнулася вздовж шаф, набитих сукнями, корсетами, накидками й речами, призначення котрих я навіть не намагалася вгадати. Третя кімната поєднувала кабінет із вітальнею. Письмовий стіл стояв біля вікна, книжкова полиця тулилася до стіни, а ще один погаслий камін темнів у кутку.

Я почала з кабінету. Товсті сірники з червоними головками лежали на каміні; я чиркнула одним, і він гостро запах сіркою. Свічка зайнялася, і я поставила її на стіл.

Надто акуратний стіл мене насторожив. Чорнильниця рівно стояла по центру, перо лежало паралельно краю, стопка чистого паперу вирівнялася по куточках. Жодна пляма чорнила, жодна подряпина не свідчили про роботу. Або Ейлін маніакально дбала про порядок, або цим столом ніхто не користувався.

Я висунула верхню шухляду — порожньо. У другій я знайшла кілька листів, складених і запечатаних воском. У третій причаїлася маленька дерев'яна скринька, замкнена на ключ.

Я розгорнула перший лист. Дрібний почерк загострював літери й нахиляв їх управо.

«Леді Ейлін. Повторюю свою пропозицію. Якщо ви хочете розірвати заручини, вам потрібен лише один документ: свідоцтво від цілителя про хворобу, що унеможливлює шлюб. Я можу це організувати. Але діяти треба до балу. Після балу буде запізно. Ваш відданий слуга, Л.К.»

Л.К? Ліам Кассель, двоюрідний брат Ейлін? Чи, можливо, хтось ще мав такі ж ініціали, а я просто не орієнутюсь ще достатньо. Боже, головне, щоб не якийсь таємний коханець! Бо тільки цього мені ще не вистачає!

Я розгорнула другий лист.

«Ейлін. Не їж нічого, що приносять зранку. Прошу, довірся мені. В.»

Ініціал «В.» певно належав Вівіан Кроу.

Я перечитала записку двічі. Вівіан забороняла їсти зранку. Вона не радила бути обережної й не просила перевіряти страви про всяк випадок. О ні! Вівіан Кроу чіко вказувала який саме прийом їжі необхідно пропустити.

Третій лист підпису не мав. Інший почерк — рівний і великий, з натиском — продряпав пером папір.

«Ви зробили свій вибір. Я зроблю свій.»

Я потримала папір у руках, і волосся на потилиці піднялося. Цей ж відверта погроза! Навряд мова йшла про морський бій чи шахи!

Поклавши листи назад у шухляду, сіла в крісло. 

Отже, що ми маємо? Ейлін хотіла розірвати заручини. Кузен пропонував допомогу, але безкорисливою вона точно не виглядала — він полював на спадщину. Подруга попереджала про отруту. Хтось невідомий погрожував. І після цього всього Ейлін зникла, а я опинилася тут.

Я потерла обличчя чужими м'якими долонями без жодного мозоля. Ейлінині руки не знали ні клавіатури, ні господарської роботи.

“Що з тобою сталося?” — подумала я, вдивляючись у темряву кімнати. — “Ти вмерла? Втекла? Чи тебе прибрали?”

Відповіді не пролунало. Свічка тріщала, і тіні танцювали по стінах.

Скринька не піддавалася. Я знайшла шпильку для волосся на туалетному столику й спробувала нею відкрити замок, але, на жаль, шпилька зламалася. Ніж для розрізання паперу лише подряпав дерево. Маленький міцний замок тримався, а ключа я ніде не знаходила.

Що ж, значить кринька почекає. Зараз важливіші речі потребували уваги. Хоча від ідеї відкрити цю штуку я не відмовилась. А раптом там щось важливе? Я не могла розкидатись цінною інформацією, навіть якщо ця інформація лише гіпотетичне припущення. Бо ж в скриньці могли лежати прикраси, наприклад, або якась дурна пам’ятна дрібничка. Але перевірити все одно треба!

Перейшла до книжкової полиці. Книг я нарахувала десятка два й почала витягувати їх одну за одною, читати назви, гортати сторінки.

«Етикет шляхетного двору: повне зібрання правил» — незламаний корінець і чисті сторінки підказували, що Ейлін або знала етикет напам'ять, або жодного разу не відкривала цю книгу.

«Історія п'яти великих родів» — товстий том із картами й родовідними деревами. Я відклала його окремо, він мені точно ще знадобиться.

«Основи магії крові: від теорії до практики» — тонка книжка з пожовклими сторінками зацікавила мене найбільше. На першій сторінці стояв штамп бібліотеки Академії Вальтор. На полях хтось залишив нотатки олівцем. Чиясь рука дрібно й кругло виводила літери, ставлячи маленькі зірочки замість крапок: «Це неправда!!», «Перевірити, чи працює на рослинах», «Сайрен каже, що це застарілий підхід».