1.6

Решта вечора перетворилася на кошмар.

Ніхто відкрито не намагався мене вбити — принаймні поки. Але я опинилася серед людей, де кожне слово ховало подвійний зміст, кожна посмішка маскувала загрозу, а нестерпна ввічливість напружувала дужче за відверту агресію.

Баронеса Ірен дель Торо підійшла першою. Висока і струнка  жінка з волоссям кольору меду солодко посміхалася, і та посмішка викликала в мене бажання демонстративно перевірити, чи всі прикраси лишилися на місці. 

Але, на жаль чи на щастя, я стрималась.

— Леді Ейлін. Яка ви сьогодні... сміліва. Ця сукня — дуже відважний вибір.

Вона щойно назвала мене погано вдягненою, загорнувши це в комплімент. Я подумки усміхнулася — в моєму колишньому офісі жінки робили те саме, тільки українською. Та мені треба тримати язик за зубами, бо я не знала як відповідала зазвичай Ейлін.

— Дякую, баронессо. А ваше намисто — дуже... старе.

Тримай язика за зубами, Оксано! Тримай!

Посмішка Ірен на мить застигла, а потім розтяглася ширше.

— О, воно родинне. Дісталось мені від бабусі.

— Це помітно, — не витримала. Ну, та і біс з цим!

Ірен скривилась і відійшла. Я подумки поставила собі один бал.

— Кузинко! Радий бачити вас на ногах. Ходили чутки, що вам нездужається.

До мене підійшов граф Ліам Кассель — двоюрідний брат Ейлін і претендент на її спадщину. Тридцятип'ятирічний чоловік старанно маскував залисини чубком і посміхався з виглядом людини, котра обирає місце для поховання. Для мого поховання, звісно ж. Який козел!

— Чутки перебільшують.

— Завжди перебільшують. Але, знаєте, якщо вам колись стане зовсім зле... мій маєток відкритий для вас. Тихе місце, далеко від усього.

“Далеко від усього. І від свідків, і від допомоги” —  подумалось мені. Але вголос звісно ж цього теж не можна було казати. Довелось натягнути чергову усмішку і люб’язно відповісти. 

— Дуже мило. Я обов'язково це врахую.

Ліам посміхнувся й відійшов. Бокал у його руці нагадував зброю.

Леді Вівіан Кроу підійшла наступною — єдина з усіх без хижої посмішки на обличчі. Невисока жінка з коротким темним волоссям нерішуче зупинилася переді мною і мовчки підбирала слова. Я не одразу зрозуміла хто переді мною, власне, як і з іншими. Пам’ять Ейлін працювала зі збоями, поки вони не починали говорити, я не знала хто саме переді мною.

— Ейлін, — тихо промовила вона.

— Вівіан, — відповіла я, щойно в голові виникло правильне ім’я. 

Принаймні, я дуже сподівалася, що воно правильне! Бо був би величезний конфуз, якби ота перша дама виявилась насправді не Ірен, а та, що зараз стояла переді мною — саме нею. 

— В тебе все добре?

Просте запитання жінка (теоретично Вівіан) задала так тихо й серйозно, що я на мить завагалася. Ця жінка знала Ейлін — справжню Ейлін, — вона могла б з легкістю помітити, що щось змінилося.

— Тримаюся, — відповіла я чесно. Ну а що? Я ж правда тримаюся!

Вівіан кивнула і швидко, ледь помітно стиснула мою руку, щоб ніхто не побачив і поспішно розчинилася в натовпі.

Цю жінку я поки що не записала у відверті вороги. Але ж хто знає-хто знає…

Бал тривав. Я пила воду, котру приносила Марта, відмовлялася від вина, вчасно посміхалася і намагалася нікого не зачепити спідницею. Клята одежина була розміром з діаметр невеликої планети! На біса їм такі конструкції, це ж не зручно?!

У місцевому часі я не орієнтувалася, але коли гості почали поволі розходитися, то вирішила, що вже за північ. Бо ж ну хто йде з вечірки раніше? 

Сайрен жодного разу не підійшов до мене після танцю. Він стояв у протилежному кінці зали, розмовляв із поважними на вигляд людьми й іноді повертав голову в мій бік. Просто перевіряв, чи я досі тут, впевнена, жодного хвилювання з його боку не було. Так господар іноді перевіряє, чи закрита брама.

Марта повернулася, бліда від втоми.

— Леді, гості роз'їжджаються. Я можу провести вас до ваших покоїв.

Покоїв? Я маю свої покої? Я подумки ляснула себе по лобі. Дурепа! Звісно вони в тебе є, ти ж звідти прийшла до бальної зали. Добре хоч вголос не запитала.

— Звісно, Марто, ходімо. 

Вже в кімнаті, після того як служниця допомогла мені зняти цю задушливу сукню і коли вона залишила мене саму, я нарешті дозволила собі випустити емоції. 

Лягла на подушки, загорнулася в ковдру, як в рятівний кокон й тихо заплакала. Мої губи ворушились, повторюючи “я хочу додому, поверніть мене додому”. Навіть якщо хто підслуховував, то таке ж саме могла бурмотіти і Ейлін. Могла ж, правда?

Коли сльози закінчились, я ще якийсь час підхникувала та шморгала носом. Потім витерла обличчя, повернулася на спину й подивилася на балдахін, обмірковуючи ситуація.

“Все, досить ревіти. Поплакала і знов фіалка розцвіла — тьху ти, причепилось! Загалом, що ми маємо? Я не знаю ані як, ані чому, але моя душенька застрягла в тілі якоїсь Ейлін. Де сама власниця цієї нещасної тушки, я також не знаю. Але опустити руки і дозволити шакалам мене зжерти? Та дулю вам всім з маком! Я пережила понеділки й гірше. Мабуть.”