1.4

Я стояла посеред чужої кімнати в чужому тілі, у чужому світі, ледве дихаючи через клятий тугий корсет. За вікном висіли два місяці, а в голові вперто крутилося одне: «це точно не сон?».

Ще раз глянула в дзеркало. Дівчина у відображенні все ще була налякана, але в її очах уже щось змінилося. Звужені зіниці зробили погляд жорсткішим, трохи підняте підборіддя додало впевненості. Вираз впертості Оксани на обличчі юної Ейлін. 

У двері зазирнула Марта.

— Леді Ейлін? Час іти.

— Марто.

— Так, леді?

— Покажіть мені дорогу до бальної зали. І дорогою розкажіть усе, що я маю знати про людей, які там будуть: імена, хто кого ненавидить, хто з ким пов’язаний, хто справді небезпечний.

Марта завмерла, тримаючи руку на дверній ручці. Її очі шалено округлилися.

— Ви... хочете, щоб я пліткувала?

— Саме так, я хочу, щоб ви попліткували зі мною.

На коротку мить запала абсолютна тиша, яку порушував лище шелест одягу. Тоді куточок Мартиних губ повільно смикнувся вгору. Усмішка вийшла коротка, нервова, але жива. Прогрес!

— Слухаюсь, леді. Почнімо з баронеси Ірен дель Торо. Вона сидітиме праворуч від герцога і ненавидить вас більше за всіх у цьому замку. Ще три роки тому вона була певна, що герцог обере саме її...

Ми вийшли з кімнати й рушили довгим коридором. Розставлені в стінних нішах свічки кидали на підлогу жовті плями світла, а наші тіні тягнулися позаду, мов два довгі шлейфи. Марта говорила швидко й тихо, ковтаючи закінчення слів. А я слухала, запам’ятовувала і складала в голові карту цього незнайомого небезпечного світу, в який мене зараз мали вивести в бордовій сукні й у тугому корсеті, що страшенно заважав дихати. Та я, не більше-не менше, циркова мавпочка!

Баронеса Ірен, судячи зі слів Марти, мій ворог номер один. Після неї, почесне друге місце займає Граф Ліам Кассель, двоюрідний брат Ейлін. Саме він контролює її спадщину й, схоже, хотів би, щоб вона без зайвого шуму зникла. 

А ще є Леді Вівіан Кроу — подруга дитинства й єдина, хто колись справді добре ставився до Ейлін, але тепер чомусь уникає її. Про лорда-канцлера Моргана, Марта розповіла лише те, що він ліва рука короля, збирає компромат на всіх і ніколи не п’є на балах.

— А герцог? — запитала я.

Марта трохи збавила крок.

— Що саме герцог?

— Розкажіть мені про нього.

— Леді, ви знаєте його з дитинства...

— Уявіть, що не знаю. Уявіть, що я потрапила сюди з дуже далекого місця і не маю жодного уявлення, хто він такий.

Марта глянула на мене. На її обличчі промайнув дуже дивний вираз. То не було розуміння, але вже скидалося на мовчазне прийняття факту, який вона поки не наважувалася визнати. Цікаво, а якщо вона взнає, що я не Ейлін, то що зробить? Побіжить до герцога з криками чи пожаліє мене? Поки що, перевіряти не хочу.

— Герцог Сайрен Веларді, — нарешті сказала вона. — Йому тридцять один рік. Він голова роду Веларді, одного з п’яти великих родів, а також маг крові. Вважається одним з найсильніших в своєму поколінні. Більшість побоюється герцога, все ж він має жорсткий характер і холодний розум.

— Чому він одружується зі мною? 

Я не планувала це запитувати вголос, але воно все одно вислизнуло. І оскільки питання вже було озвучене, то навіщо забирати його назад. Може я зможу дізнатись щось новеньке.

— Тому що так вирішили ваші батьки й його батько.

Ну, зрозуміло: шлюб за домовленістю, жодних тобі ніжних почуттів. Але мабуть це на краще, так в мене принаймні є шанс видавати себе за Ейлін хоча б якийсь час.

— І це його єдиний мотив? — уточнила я, щоб впевнитись, що мене не готують як вівтарне ягня.

Марта зупинилася перед великими подвійними дверима. Із-за них долинали голоси, музика й дзвін келихів.

— Леді, — тихо сказала вона, — якщо у герцога і є додатковий мотив, то про це не знає ніхто, окрім нього.

О, дякую! Тобто, шанс опинитись на жертовнику в мене все ж таки є!

Марта відчинила двері.

Бальний зал виявився величезним, майже як ангар, але водночас вражаюче гарним. Викладені з білого каменю колони піднімалися вгору, розписана фресками стеля притягувала погляд. Зображені на ній фігури повільно рухалися, зміщувалися й жили власним життям. Справді рухалися! Я змусила себе не витріщатися.

Люди стояли всюди. Вбрані в розкішні сукні жінки рябіли перед очима. Одягнені в мундири чоловіки носили мечі, ордени й вирази облич, які прямо говорили, що вони тут важливі й хочуть, щоб це помічали. Музиканти грали на інструментах, схожих на скрипки, але з додатковими струнами. Насичене повітря пахло вином, воском і надто солодким квітковим ароматом.

Я зробила перший крок — і зал помітив мене.

Це відчулося фізично. Хвиля поглядів миттю звернулися в мій бік. Голоси на мить стихли, а потім знову повернулися, але вже з іншим відтінком. Тепер говорили про мене, о я впевнена, говорили саме про мене!

Я йшла через зал, і тіло саме вело мене вперед, хоча я не знала дороги. Упевнено рухалися ноги, рівно трималася спина, спокійно лежали руки на спідниці так, як цьому, очевидно, вчили з дитинства. Мабуть, спрацювала м’язова пам’ять Ейлін. Яка корисна річ!

Сайрен стояв на підвищенні в кінці зали, біля крісла, яке більше нагадувало трон, ніж звичайне сидіння. Поруч із ним стояв чоловік років п’ятдесяти — лорд-канцлер Морган, як підказала пам’ять. 

Стоп, пам’ять? Тобто пам’ять Ейлін все ж мені доступна? Чому вона тоді на все інше не працює? Чи це як короткі спалахи, а не контрольований процес? Загалом, треба буде над цим добряче подумати.

Біля лорда-канцлера стояв молодший чоловік, приблизно двадцяти років, можливо трішечки більше, зі схожим із Сайреновим сріблястим волоссям, але коротшим і кучерявим. Він широко усміхався і ця усмішка різко контрастувала з обличчям Сайрена, на якому, здавалося, усмішка не з’являлася ніколи.