1.3

Перше, що зачепило погляд, це волосся. Довге, сріблясте, зібране на потилиці волосся, але кілька пасм вислизнули й вільно падали на обличчя. Здається, недбало, та я точно знала, щоб добитися такого результату, треба чітко розрахувати цю недбалість. Друге, за що зачепилось око, це зріст. Чоловік був на голову вищий за обох охоронців, і рухався так, ніби кімната належала йому задовго до того, як у ній з'явилися стіни.

Чоловік був одягнений в розкішний темно-синій наряд, на якому виблискували важкі металеві застібки і срібна вишивка. Не парадний мундир, але щось дуже близьке. Я не знала, як ця одежина правильно називається. На пальцях ж чоловіка поблискували перстні, і на одному з них грав у світлі свічок камінь того ж відтінку, що й камінь у кулоні на моїй шиї. Парний набір? Заручальний, мабуть.

На вузькому, з гострими чіткими вилицями, обличчі блищали світло-сірі очі. І дивився чоловік на мене так, ніби уже знав усе, що я скажу, і йому це не подобалось заздалегідь.

Сайрен Веларді. Не варто навіть сумніватися, що це він. Хто б ще посмів увійти з таким впевненим виглядом у кімнату нареченої герцога, наче має на те повне право? Він зупинився за три кроки. Повільно та неквапливо оглянув мене з голови до ніг, як оглядають товар на ринку, перш ніж назвати ціну.

— Ви запізнюєтесь, — розмікнув він губи, що ще мить до цього були стиснути в тонку лінію.

Голос чоловіка був приємний, низький, з легкою, ледве відчутною хрипотою. Але тон звучав хоч і спокійно і рівно, без підвищення, та все ж з помітними нотками роздратування.

І ось тут щось всередині мене — щось суто моє, що пережило двадцять сім років понеділків, начальників, мами та київського метро в годину пік — розправило плечі й підвело голову.

— Доброго вечора.

Сайрен ледь нахилив голову. Щось у його погляді викликало в мене дрижаки. І не сказати, що він намагався мене залякати, хоча я все ж не на сто відсотків впевнена, але коли він дивиться, це одразу викликає неприємну неврозність.

— Ви не виглядаєте хворою.

— Я й не казала, що хвора.

— Ваша покоївка повідомила, що вам зле.

— Моя покоївка перебільшила.

Марта в кутку тихо зойкнула. Так зойкає людина, яку щойно кинули під воза і переїхали.

Сайрен зробив крок ближче. Потім ще один. Тепер він стояв настільки близько, що я розрізняла кожну срібну нитку вишивки на його комірі й бачила, як пульсує вена на шиї.

— Ви плакали.

Рука мимоволі метнулась до обличчя. Пальці торкнулись мокрої щоки. Сльози? Втім, цілком можливо. Мабуть Ейлін плакала, до того, як я тут опинилась.

— Алергія, — відповіла спокійно.

— На що?

— На понеділки.

Повисла важка тиша.

Один з охоронців кашлянув. Марта, здається, перестала дихати зовсім.

Сайрен дивився на мене стиснувши щелепу: три секунди, п'ять, вісім. Я рахувала!

Потім він повернувся до своїх людей.

— Зачекайте в коридорі.

Охоронці вийшли миттєво, безшумно, як дресировані пси. Марта рушила зачинити за ними, але Сайрен підняв руку — ледь помітний жест, короткий, як хід шахіста, — і Марта завмерла на півкроці.

— Ви теж.

Марта на мить завмерла, кинувши на мене стривожений погляд, але все ж вклонилась і вийшла, двері зачинились. Ми залишились удвох.

Оксано, треба мовчати. Грати роль, тримати обличчя, не показувати, що я розумію в тому, що відбувається, приблизно стільки ж, скільки мопс у метро!

Але Сайрен Веларді не поспішав говорити. Він розглядав мене, і в прозорих сірих очах працювало щось аналітичне. Як у програміста, який знайшов баг, але ще не зрозумів, у якому рядку коду.

— Щось змінилося, — сказав він нарешті. Не запитав — озвучив висновок.

— Зачіска?

— Ні.

— Сукня?

— Ні.

Сайрен зробив ще крок. Я не відступила. Щось підказувало, що відступати від цієї людини означає програти ще до початку гри.

— Ви тримаєтесь інакше, — чоловік говорив повільно, зважуючи кожне слово. — Стоїте рівніше, дивитесь прямо. Раніше ви ніколи не витримували мій погляд довше за секунду.

«О, чудово! Він спостережливий. Якраз те, чого мені зараз бракувало для повного щастя».

— Я переглянула своє ставлення.

Фраза вийшла грубішою, ніж я розраховувала. Щось блиснуло в його очах, коротке, як спалах сірника. Загорілося і одразу ж згасло. Він зацікавився?

— Ви ніколи раніше так не говорили.

— Можливо, ви ніколи раніше не слухали.

Повисла ще одна пауза, цього разу довша за попередню.

Сайрен підняв руку — і моє тіло відреагувало раніше, ніж голова встигла подумати. М'язи напружились, серце гепнуло об ребра, ноги мало не відскочили назад. Рефлекс тіла, не мій. Ейлін, що ж з тобою робили?

Він помітив. Рука завмерла в повітрі на мить — коротку, але достатню, щоб ми обоє зрозуміли, що саме щойно сталося. Потім він повільно, показово повільно, забрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя і аправив за вухо майже ніжним дотиком. Пальці виявились крижаними.

— У нас гості, — голос не змінився ні на ноту, ніби попередньої секунди не існувало. — Триста чоловік. Половина з них мріє бачити мене мертвим. Чверть — мріє про те саме щодо вас. Решта чекають, чий бік зайняти. Мені потрібна наречена, яка стоїть рівно, посміхається і не валиться непритомною на підлогу. Ви здатні на це?

Перед очима промайнув начальник, який вимагав п'ятдесят сторінок перекладу за чотири дні. Мама з її щотижневими допитами. Переповнений вагон метро о шостій вечора. Мопс у светрі, що відвернувся від мене з презирством.

— Я здатна на значно більше, ніж ви думаєте.

Сайрен дивився ще якусь мить, а потім розвернувся й рушив до дверей.

— Тоді йдемо. І, леді Ейлін...

Чоловік зупинився і зверхньо кинув, не озираючись:

— Якщо хтось із тих людей запитає, чому ви запізнилися, скажіть, що я вас затримав. Це зручніша брехня, ніж будь-що, що ви встигнете вигадати.