1.2

Голова вибухнула цілим роєм думок: «Ні. Мене звати Оксана. Мені двадцять сім. Я живу в Києві, працюю перекладачкою, п'ять хвилин тому їла пельмені на дивані й дивилась корейський серіал. А тепер стою тут! Клятий корсет, здається, ламає мені ребра, хтось десь пиляє на скрипці, і я або сплю, або вмираю, або відбувається і те, й інше одночасно».

— Чудово себе почуваю, — голос прозвучав рівно, навіть переконливо. — Просто... запаморочилось. Нагадайте: що зараз відбувається?

Марта змірила мене поглядом, яким зазвичай дивляться на людину, котра забула власне ім'я.

— Бал на честь заручин. 

— Чиїх заручин?

— Ваших заручин! З герцогом Сайреном Веларді! — жінка нервово скрикнула, її голос став на тон вище.

— З ким?

— З герцогом Сайреном Веларді, — повторила Марта повільно, розбиваючи кожне слово на склади, ніби розмовляла з п'ятирічною дитиною. — Вашим нареченим. Якого ви знаєте з дитинства. З яким вас посватали п'ять років тому. Леді Ейлін, що з вами?!

Погляд мимоволі ковзнув назад до дзеркала. Дівчина у відображенні, з переляканими очима й загорнута у стільки тканини, що з-під неї визирали тільки ключиці та підборіддя, витріщалась у відповідь.

Думка прийшла неприємна, але неочікувано ясна: «Добре. Або я з'їхала з глузду, або потрапила в… кудись. В обох випадках панікувати зараз — не варіант. Панікувати я буду потім, коли залишусь одна. Щоб поряд не було ніяких свідків».

Я випросталася.

— Марто, мені потрібна хвилина. Одна хвилина. Потім підемо.

— Але герцог…

— Герцог почекає!

Марта відкрила рот, закрила його, ковтнула щось непроговорене й вийшла, щільно зачинивши двері.

Я залишилась одна.

Кілька секунд просто стояла нерухомо, як стовп. Потім ноги самі понесли до вікна. Пальці вчепились у важку штору, відсунули її  і замість парковки, замість сусідського балкона з вічною ковдрою, я побачила величезний палацовий двір. А там вдалині виднілося старе, кам'яне, незнайоме містечко. Вузькі вулички петляли між будинками з черепичними дахами, а вздовж них сяяли ліхтарі. Справжнім, живим вогнем горіли, жодних лампочок! 

Небо наді мною розлилось фіолетовим. Не сутінковим, не нічним — саме фіолетовим, густим, неправдоподібним, ніби хтось перевернув відро фарби на весь небосхил. І в цьому фіолеті висіли два місяці. Один — білий, звичайний, нормальний, а другий, менший, блідо-блакитний, причаївся низько над обрієм, ніби підглядав.

— Два місяці, — я сказала це вголос. Просто щоб почути, як абсурдно звучить. — Окей. Два місяці. Добре, чому ні?

Відійшла від вікна. Сіла на лавку. Встала. Пройшлась по кімнаті — від стіни до стіни, десять кроків туди, десять назад. Зупинилась біля столу, на якому лежав лист, написаний від руки на папері такої щільності й білизни, що він, мабуть, коштував дорожче за мій ноутбук.

Мова на листі виявилась... зрозумілою. Я раніше її не бачила ніколи, але очі ковзали по рядках так само легко, немов читала рідною мовою. 

«Леді Ейлін фон Кассель. Нагадуємо, що відповідно до умов союзу між родами Кассель та Веларді, церемонія заручин відбудеться за місяць. Присутність обов'язкова. Герцог Веларді просить вас утриматися від будь-яких інцидентів.»

Інцидентів. Останнє слово хтось підкреслив — акуратно, тонкою лінією, але з таким натиском, від якого ручка чи, можливо, навіть перо, ледь не продряпала папір наскрізь.

«Яких ще інцидентів? Що ця Ейлін тут витворяла?»

Лист ліг назад на стіл. Я знову підійшла до дзеркала й цього разу оглянула себе уважно, повільно, з ніг до голови. Сукня, звісно, розкішна, шита явно не для бідних. Але під тканиною, на руках, проступали ледь помітні жовтуваті плями — старі синці, майже зниклі. А на зап'ясті лівої руки, під широким браслетом, причаївся тонкий білий шрам — давній, загоєний, але нікуди не подітий.

«Тебе хтось бив», — подумала я, розглядаючи дівчину у дзеркалі, — «Або ти билась сама».

За дверима пролунали кроки, цілий загін. Хтось ішов коридором і крокував так, ніби коридор належав особисто йому, і стіни, і підлога, і повітря, яким тут дихали інші.

Двері розчахнулись без стуку.

Бліда Марта, з круглими, як блюдця, очима, влетіла першою. За нею втиснулись двоє чоловіків у чорному. Охорона, судячи з мечів на поясах і кам'яних облич.

А за ними зайшов Він.