1.1

Це точно був не просто ляпас і далеко не ніжне поплескування. Хтось конкретно, методично, з відчутним задоволенням лупцював мене долонями по щоках, і робив це з ентузіазмом людини, яка або давно чекала нагоди, або була у повному відчаї.

— Леді Ейлін! Леді Ейлін, прокиньтесь!

Очі розплющились самі. Зовсім не від бажання, а швидше від інстинкту самозбереження. Над головою нависало жіноче, худорляве обличчя, з гострим хижим носом і волоссям, стягнутим у такий тугий вузол, що навіть дивитись на нього боляче. Жінка пильнувала мене з якоюсь особливою сумішшю паніки й роздратування, ніби я вже помирала.

— Що...

Спробувала сісти і одночасно зрозуміла дві речі.

Перша: підо мною — не мій диван. Щось тверде, вузьке і більше схоже на лавку або кушетку. А навколо тіла шурхотить тканина. Дивно багато тканини. Складки, шари, підкладки — набагато більше, ніж потрібно будь-якому нормальному одягу.

Друга: голос, який щойно вимовив «що», — чужий. Вищий, тонший, з якимось м'яким оксамитовим акцентом, якого в мене ніколи в житті не існувало.

Піднесла руки до обличчя і вражено витріщилася на пальці: тонкі, бліді, довгі, з акуратними нігтями, пофарбованими у глибокий темно-бордовий. Чужі пальці. Свої нігті я стрижу коротко, під корінь, бо так зручніше молотити по клавіатурі.

— Це не мої руки, — вирвалось уголос.

Жінка з хижим носом зойкнула і схопилася за серце.

— Леді Ейлін, благаю, візьміть себе в руки. Бал уже почався, герцог чекає, і якщо ви не з'явитесь протягом десяти хвилин, то він прийде сам.

Я різко сіла. Голова закрутилась так, ніби замість одного келиха вина всередині плескалась ціла діжка. Перед очима все пливло, розфокусовувалось, але навіть крізь цю каламуть одне зрозуміла чітко: кімната — не моя. Навіть близько не моя.

Високі стіни з темного, шорсткого каменю. Свічки — не лампи, не світлодіоди, а справжні воскові свічки — тріщали у бронзових канделябрах, кидаючи на стіни тремтливі тіні. Величезне дзеркало в різьбленій рамі, потемнілій від часу, стояло прямо напроти ліжка. На вікні висіли глибокого бордового кольору штори з важкого оксамиту. Та вони, напевно, коштували більше, ніж моя зарплата за рік! А може, й за всі два.

Але головне, що в дзеркалі відображалася геть інша людина.

Піднімаючись, хитнулася, а ноги заплутались у складках тканини. Дивом вдалося встояти і я зробила три кроки до дзеркала.

Звідти дивилась дівчина років дев'ятнадцяти. Темне кучеряве волосся, зібране нагору й переплетене дрібними блідими квітами. Великі темні очі з переляканим виразом, який точнісінько відповідав моєму внутрішньому стану. Обличчя овальне, з м'якими аристократичними рисами, які зазвичай малюють на обкладинках фентезійних. На шиї помітила кулон із темним каменем, який тьмяно мерехтів у відблисках свічок.

Дівчина у дзеркалі моргнула. Одночасно зі мною.

Боже милий, а яка ж на мені одягнена сукня! Темно-бордова, з оголеними плечима, з корсетом, який стискав ребра так щільно, що кожен вдих давався з боєм. Тепер стало зрозуміло, чому жінки у вісімнадцятому столітті валились непритомними. Бо їм банально не вистачало кисню!

— Зніміть це з мене, — я кивнула на корсет.

— Леді Ейлін, ви не можете з'явитися на балу без корсету!

— Дихати в ньому я теж не можу.

— Ніхто не може. Це нормально.

Марта вимовила це так буденно, так спокійно, що на мить захотілось перепитати чи вона з глузду не з’їхала. Але жінка дивилась у відповідь із кришталевою впевненістю в своїй правоті, немов щиро вважає задуху — частиною етикету. 

Між нами повисла тиша, і крізь неї пробивалась музика — десь далеко, за кількома стінами, щось струнне й урочисте, від чого хотілось або закружляти у вальсі, або тікати з будівлі.

— Як вас звати? — запитала я обережно.

Жінка моргнула. Потім моргнула ще раз — повільніше, ніби не вірила, чи правильно розчула.

— Марта. Я ваша покоївка вже шість років, леді Ейлін. Ви... ви точно добре себе почуваєте?