Розділ 1

Ненавиджу понеділки. Не абстрактно, як решта нормальних людей, а конкретно, предметно, зі списком претензій, який щотижня поповнюється новими пунктами.

Цей понеділок не став винятком.

О сьомій ранку — сусід зверху. Щось важке й дерев'яне повзло по підлозі з таким скреготом, ніби хтось тягнув рояль через гравійну доріжку. Шість тридцять, мабуть, здалося йому ідеальним часом для перестановки меблів. Мій будильник стояв на сім п'ятнадцять. Сорок п'ять хвилин сну — вкрадені, розтоптані та безповоротно знищені!

О восьмій здох ліфт на роботі. Табличка «Не працює» висіла криво, прикріплена скотчем до дверей, і літеру «Н» вже хтось надірвав. Вона звисала донизу, ніби теж здалася. Дев'ять поверхів пішки у туфлях на невеликому підборі — окреме задоволення, яке варто пережити хоча б раз, щоб зрозуміти справжню ціну житла без ліфта.

О дев'ятій начальник скинув у робочий чат повідомлення: «Оксано, зайдіть». Наступні півгодини минули в тихій паніці: згадувала кожен звіт, кожну помилку, кожну необережну фразу, кинуту в курилці.

О десятій з'ясувалось, що «зайдіть» означало не звільнення, а нову задачу: перекласти п'ятдесят сторінок технічної документації до п'ятниці. І звісно ж, без доплати. Бо — цитую — «ви ж розумієте ситуацію». Ситуацію я розуміла чудово. Ситуація полягала в тому, що мій начальник — патологічний скнара, який економить на своїх підлеглих, щоб потім добряче гульнути в ресторані!

О шостій вечора нарешті вирвалась з офісу. Загорнулась у пальто до підборіддя, втягнула голову в комір і рушила до метро. Листопадовий Київ зустрів запахом мокрого листя та вихлопних газів — тим особливим осіннім коктейлем, до якого не звикнеш, скільки б років тут не прожила. Дощ ще не ллявся, але збирався, висів у повітрі неприємною, липкою вологістю, від якої волосся перетворюється на щось середнє між мочалкою та воронячим гніздом. Парасольку, звісно, залишила на роботі.

Телефон задзвонив у кишені. На екрані — «Мама». Секунда вагання. Натиснула «прийняти».

— Оксано, тобі двадцять сім. Двадцять. Сім.

Жодного «добрий вечір», жодного «як справи» — одразу артилерійська підготовка.

— Доброго вечора, мамо. Так, я теж за тобою скучила, — притиснула телефон плечем до вуха й перебігла дорогу на жовте світло. Таксист просигналив. Показала б йому жест, але руки зайняті.

— Маринка — пам'ятаєш Маринку? — вже другу дитину чекає. А ти навіть кота не завела.

О-о-о, Маринку пам'ятаю! Маринка в дев'ятому класі їла крейду й вірила в гороскопи. Тепер, виходить, вона — еталон жіночої реалізації?

— Мамо, кіт — це відповідальність. Морально поки не доросла.

— Ти до шлюбу морально не доросла. До кота не доросла. До чого ти взагалі готова?

— До сну, — відповіла, збігаючи сходами в метро. — Мамо, заходжу в підземку, зараз зв'язок пропаде.

Зв'язок, звісно, не пропав. Зв'язок у київському метро працює бездоганно — мама про це чудово знає, тому що минулого разу прочитала мені цілу лекцію про модернізацію підземних антен. Але тут пощастило: на станції натовпилось стільки народу, що я змогла абсолютно чесно сказати «не чую тебе» й скинути виклик.

Вагон підкотив переповнений. Втиснулась між чоловіком із рюкзаком розміром із невелику однокімнатну квартиру та жінкою, яка тримала на руках мопса у в'язаному светрі. Мопс зиркнув на мене з сумною зневагою, з якою я щоранку дивлюся на свого начальника.

— Розумію тебе, — тихо шепнула мопсу.

Мопс відвернувся. Навіть він мене проігнорував. 

Клятий понеділок!

Вийшла на своїй станції. Зайшла в магазин біля дому, кинула в кошик пачку пельменів і пляшку білого вина: напівсухого, недорогого, саме того, що п'ється без приводу й без докорів сумління. Сьогодні — заслужила.

На п’ятий поверх довелося йти пішки. Ліфт, як виявилось, здох і тут. Два зламані ліфти за один день — або збіг, або Всесвіт перевіряє, чи міцні мої коліна. 

Квартира зустріла тишею: однокімнатна, з вікном на парковку та сусідський балкон, де цілий рік — і в спеку, і в мороз — сушиться одна й та сама клаптикова ковдра. Ніколи не висихає. Ніколи не зникає. Я вже підозрюю, що вона там вже намертво приросла.

Скинула чоботи — один полетів під вішалку, другий під тумбочку. Пальто приземлилось на крісло. Пельмені закинула в каструлю. Вино відкоркувала з першої спроби та налила в першу-ліпшу чашку, бо чисті келихи закінчились ще в суботу.

Перший ковток — плечі опустилися на два сантиметри.

Другий — і понеділок відступив, поблід, перестав здаватися катастрофою.

Третій — і навіть начальник зі своїми п'ятдесятьма сторінками почав здаватися дрібницею. Майже.

Влаштувалась на дивані з тарілкою на колінах, загорнулась у плед по самі вуха, відкрила ноутбук і знайшла серіал, відкладений ще з минулого тижня. Щось корейське — з неймовірно гарними людьми, які страждали в палацах, носили шовк і достобіса елегантно плакали.

«Хоч би одного разу хтось із них сказав: та йдіть ви всі, поїхала я додому», — подумала, дожовуючи пельмень. Ніхто не сказав. Всі продовжили страждати, і я ввімкнула наступну серію.

Годинник показував десяту. За вікном нарешті зірвався дощ. Збирався-збирався цілий вечір і таки не витримав. Краплі барабанили по підвіконню рівномірно, заспокійливо, як метроном. Понеділок — жахливий, затяжний, безкінечний — нарешті закінчився. Я жива, пельмені гарячі, вино холодне, серіал — непоганий. Під пледом тепло, а за вікном стукає дощ.

Могло бути зна-а-а-ачно гірше.

Заплющила очі — тільки на секунду, тільки моргнути — і прокинулась від того, що хтось бив мене по щоках.