Розділ 1

Ненавиджу понеділки! Решта людства ненавидить їх абстрактно, десь між третьою кавою та обідом, а в мене на кожен назбирався окремий список претензій, і щотижня туди дописується свіжий пункт.

Цей понеділок винятком не став.

О пів на сьому ранку сусід зверху зрушив з місця щось важке й дерев'яне. Воно поповзло по його підлозі з таким скреготом, що я підхопилася в ліжку й секунд десять розбирала спросоння: він тягне рояль гравійною доріжкою чи все-таки соває шафу через кімнату. Мій будильник стояв на сім п'ятнадцять. Сорок п'ять хвилин мого сну сусід украв і розтоптав, навіть не здогадуючись про свій злочин. А може й здогадувався, тож я побажала йому гикати весь день, про всяк випадок!

О восьмій на роботі здох ліфт. Табличку «Не працює» хтось косо приліпив скотчем до дверей, а літеру «Н» вже встигли надірвати, тож вона звисала донизу самим кутиком. Дев'ять поверхів пішки на невисоких підборах дарують окреме задоволення, і пережити його варто хоча б раз, щоб узнати справжню ціну житла без ліфта.

О дев'ятій начальник кинув у робочий чат: «Оксано, зайдіть». Наступні півгодини я тихо панікувала над клавіатурою й перебирала в пам'яті кожен свій звіт за місяць разом з усіма необережними фразами, кинутими в курилці.

О десятій з'ясувалося, що «зайдіть» означало не звільнення, а нову задачу: п'ятдесят сторінок технічної документації до п'ятниці. Доплати він, звісно, не передбачив. Бо — цитую — «ви ж розумієте ситуацію». Ситуацію я розуміла чудово: мій начальник патологічно скупий і залюбки економить на підлеглих, щоб потім добряче гульнути в ресторані.

О шостій вечора я нарешті вирвалася з офісу. Загорнулася в пальто по самісіньке підборіддя, втягнула голову в комір і рушила до метро. Листопадовий Київ зустрів мене запахом мокрого листя та вихлопних газів, а до цього осіннього коктейлю не звикнеш, скільки років тут не проживи. Дощ ще не лився, проте вже висів у повітрі липкою вологістю, від якої моє волосся перетворюється на вороняче гніздо. Парасольку я, ясна річ, залишила на роботі.

У кишені задзвонив телефон. На екрані світилося «Мама». Секунду я повагалася, тоді натиснула «прийняти».

— Оксано, тобі двадцять сім. Двадцять. Сім.

Жодного «добрий вечір» чи «як справи» — мама одразу розпочала артилерійську підготовку.

— Доброго вечора, мамо. Я теж за тобою скучила, — я притиснула телефон плечем до вуха й перебігла дорогу на жовте світло.

Таксист довго й ображено просигналив. Я показала б йому один промовистий жест, та обидві руки мала зайняті.

— Маринка — пам'ятаєш Маринку? — вже другу дитину чекає. А ти навіть кота не завела.

О-о-о, Маринку я пам'ятаю пречудово. Маринка в дев'ятому класі гризла крейду просто на уроках і звіряла кожен свій крок з гороскопом у журналі. Виходить, тепер вона в нас еталон жіночої реалізації.

— Мамо, кіт — це відповідальність. Морально я поки не доросла.

— Ти до шлюбу морально не доросла. До кота не доросла. До чого ти взагалі готова?

— До сну, — відповіла я, збігаючи сходами в метро. — Мамо, заходжу в підземку, зараз зв'язок пропаде.

Зв'язок, звісно, нікуди не пропав. У київському метро він працює бездоганно, і мама про це чудово знає, бо минулого разу прочитала мені цілу лекцію про модернізацію підземних антен. Проте цього вечора мені пощастило: на станції натовпилося стільки народу, що я цілком чесно прокричала «не чую тебе» й скинула виклик.

Вагон підкотив переповнений. Я втиснулася між чоловіком з рюкзаком розміром з невелику однокімнатну квартиру та жінкою, яка тримала на руках мопса у в'язаному светрі. Мопс зиркнув на мене з сумною зневагою, з якою я щоранку розглядаю свого начальника.

— Розумію тебе, — тихо шепнула я мопсу.

Мопс відвернувся до вікна. У цьому понеділку мене ігнорували вже навіть собаки.

Вийшла я на своїй станції й завернула в магазин біля дому. У кошик полетіла пачка пельменів та пляшка білого напівсухого — недорогого вина, яке п'ється без приводу й без докорів сумління. Сьогодні я його чесно заслужила.

На п'ятий поверх довелося дертися пішки, бо ліфт здох і тут. Два зламані ліфти за один день тягнули або на збіг, або на перевірку міцності моїх колін.

Квартира зустріла мене тишею. Єдине вікно моєї однокімнатної дивилося на парковку та сусідський балкон, де цілий рік, і в спеку, і в мороз, сушиться одна й та сама клаптикова ковдра. Досі вона не висохла жодного разу, тож я вже підозрюю, що ковдра там намертво приросла до мотузки.

Чоботи я скинула, і один полетів під вішалку, другий закотився під тумбочку. Пальто приземлилося на крісло. Пельмені я закинула в каструлю, вино відкоркувала з першої спроби й налила в першу-ліпшу чашку, бо чисті келихи закінчилися ще в суботу.

Після першого ковтка мої плечі опустилися на добрих два сантиметри. Після другого понеділок зблід і відступив кудись за спину. Після третього навіть начальник з його п'ятдесятьма сторінками змалів до дрібниці. Майже змалів.

Я влаштувалася на дивані з тарілкою на колінах, загорнулася в плед по самі вуха й розкрила ноутбук. Серіал чекав на мене ще з минулого тижня — щось корейське, де неймовірно гарні люди страждають у палацах та достобіса елегантно плачуть у шовках.

«Хоч би раз хтось із них сказав: та йдіть ви всі, поїхала я додому», — подумала я, дожовуючи пельмень. Ніхто такого не сказав, усі й далі страждали, тож я ввімкнула наступну серію.

Годинник показував десяту, коли за вікном нарешті зірвався дощ. Збирався він цілий вечір і таки не витримав. Краплі рівномірно барабанили по підвіконню, а їхній стукіт мене заколисував. Понеділок доживав останні години: пельмені парували на тарілці, вино холодило пальці крізь чашку, а під пледом мене поволі розморювало.

Могло вийти зна-а-а-ачно гірше.

Я заплющила очі — на секунду, тільки моргнути, — а прокинулася від того, що хтось лупцював мене по щоках.

Ніжним поплескуванням це не назвеш. Хтось методично гамселив мене долонями по обличчю й вкладав у кожен удар задоволення людини, яка або давно чекала нагоди, або вже впала в цілковитий відчай.