Глава 12. У полоні кохання

Глава 12. У полоні кохання

«Кохання – найсильніша з усіх пристрастей, тому що воно одночасно опановує головою, серцем і тілом.»

Вольтер

Мілана

Минув надзвичайний тиждень. Той тиждень, який ми провели з Максом у цілковитому полоні кохання. Зустрічі з ним набули таких різноманітних емоцій і кольорових фарб, що я поглинала їх губкою у себе з неймовірною швидкістю і наполегливістю. 

Макс запеклий романтик. Завжди веселий і дотепний, галантний і милий, уважний і ніжний, турботливий і щирий. Не було такого дня, щоб він не прийшов до мене без троянди. Я вже й сварила його, щоб не патрав ті милі кущі троянд, адже так приємно вийти з під'їзду і відчути їх аромат вранці перед пробіжкою. 

Але Макс навіть слухати мене не хотів, говорив, що я варта всіх квітів на Землі, тому кущ троянди лише краплина в морі. Я сміялася. Бо не могла інакше. Він – моя радість і мене завжди з головою накриває від почуттів до нього. В такі моменти я проводила рукою по його чубрині, яку він мило називає «зачіскою» і тішилася від того, що він мій. Просто мій. Коханим назвати його мені ще складно. А єдине слово «мій» вкладає в себе ще більше емоцій, ніж будь-що інше.

Проте Максу легше виражати свої почуття. Можливо, тому, що хлопець ще зовсім юний. Він в жодному разі не соромився мене обіймати на очах у всіх людей під час прогулянок, за будь-якої нагоди цілував мене та показував, що я йому потрібна. 

Максу на все байдуже. На те, що я старша, на те, що соромлюся чужих очей, і на те, що жодного разу не сказала йому слово «кохаю». А навіщо? Він це й так бачить. Помічає мої почуття в іншому: в турботі про нього, в лагідній посмішці, в хвилюваннях, в радісних очах, коли бачу його. Іншого хлопцю й не треба. Він впевнено йде до своєї мети і закохує мене в себе з кожним днем все більше.

Навіть ревнощі з'являються. Сварю себе за це уїдливе почуття, але іноді так страшно стає… боюсь того, що наша яскрава романтика може в одну мить закінчитися і стати не просто сірими буднями, а буднями без нього… Просто вже не уявляю, як одного разу я можу прокинутися і не побачити біля себе усміхненого Макса з моїм улюбленим морозивом із горіхами, яке він сам приготував для мене. 

Сьогодні під час вечірньої прогулянки Максу зателефонував друг і він поспішив підійняти трубку. Хлопець ніколи не приховує від мене нічого, але ж ревність захоплює своєю природою усю мою голову.

– Так, Тоха. Привіт, – відповів на дзвінок.

Голоса друга я не чула, але мені й не потрібно було. Достатньо лише того, що говорив Макс.

– Ні, сьогодні не зможу. Ти ж знаєш, що я з Мілою.

Схоже, кудись мого хлопця кличуть, а я не можу йому заборонити, але й показатися на очі його друзям теж не наважуся. Занадто рано... Або ж, скоріш за все, хвилююся через те, що йому будуть друзі говорити з приводу мого віку.

– Ну то й що? Я ж обіцяв подумати, а не точно сказав, що підемо! – буркнув Макс у трубку.

Чомусь хлопець став знервованим. Я його таким ще не бачила. Він навіть мою долоню міцніше стиснув.

– Тим паче! Ти ж знаєш, що нічого спільного я не хочу з нею мати!

Тобто «з нею»? І тут мене понесло. Уїдливі думки враз охопили мою голову. Хто вона? Звідки взялася? Чи це, можливо, та сама дівчина, яка зустрілася нам ще під час нашої першої прогулянки, назвавши хлопця улесливим «Максик»? Я ж пам'ятаю, якими очима вона на нього дивилася. 

– Тоха, яке ти мав право? – гаркнув Макс, від чого я здригнулася.

Що там такого сталося, що він за мить з безтурботного хлопця перетворився на злого й неконтрольованого емоціями? Його нервування передаються і мені. Кожна моя клітинка напружилася від нервувань Макса. А ще ніяк не виходить з голови та невідома дівчина.

– Я пізніше до тебе прийду й голову тобі відірву! Чекай! – вигукнув і кинув трубку.

– Щось сталося? – турботливо запитала, переборюючи в собі бажання теж зірватися на крик.

Треба бути спокійною, адже я нічого не знаю, а вже накрутила себе до межі.

– Треба до Тохи йти, – спокійно сказав, ігноруючи моє питання.

– Щось серйозне? – знов запитую. 

Можливо, виглядаю параноїком, але я хвилююся. 

– Ні, Міло, все добре, – подивився в очі, а я кивнула. 

Довіра… Найважливіше у стосунках – це довіра. Мені потрібно йому довіряти, а не показувати свої ревнощі.

Але що я можу з собою вдіяти? Я його навіть до друзів ревную. Він іде до них, а я собі місця не знаходжу, весь час гадаючи, що він в компанії дівчат. Але і з ним не ходжу, хоч Макс і кличе. В жодному разі не покажу йому своїх емоцій. Нехай вони краще мене зсередини з'їдають, але я не дам їм посварити нас чи бодай зіпсувати щось у наших відносинах і утворити між нами прірву. Ще більше боюся втратити його.

– Я проведу тебе додому, – турботливо сказав.

Він таки щось приховує. Я впевнена. Шосте чуття закоханої дівчини ніколи не підводить. 

З прогулянки ми повертаємося додому. Точніше, я додому, а Макс до Антона. Дорогою мовчимо обоє. Мені страшно його знову запитати про свої хвилювання, тому краще мовчатиму.