Глава 9. Обіцянка

Глава 9. Обіцянка

«Треба бути трохи схожими, щоб розуміти одне одного, але й трохи різними, щоб один одного кохати.»

Жеральді

Мілана

– І більше я нічого не хочу знати, – промовив ніжно, схиляючись до мене. 

– Але я тобі не пара, – з останніх сил я намагаюся протистояти своїм почуттям та цьому шаленому хлопцю. 

Здається, що його нічого не страшить, а лише захоплює. Саме так він і захопив мене у свій полон.

– Міло, досить вже мене відштовхувати, – шепоче в мої губи. – Я хочу бути з тобою. Якщо для тебе це божевілля, то нехай так і буде. Але я не здамся. В жодному разі. 

Макс нахиляється до мене ще ближче та цілує в губи. Всього на мить,  прикриваючи очі від блаженства, я розчиняюся в його поцілунках, приємних до мурашок на шкірі… в хлопцеві, який за декілька днів змінив мій світогляд на всі сто вісімдесят градусів… в ніжності, яка заполонила мою душу і серце… в думках, які зосереджені лише на Максу… на його руках, що зараз обіймають мій стан і опускаються нижче, гладячи й стискаючи мої стегна. І коли лише я дала йому відчути, що розслаблена і заворожена лише його поцілунками, Макс опустився на мене… 

Як ошпарена, відштовхнула його та піднялася з-під хлопця, важко дихаючи. Серце калатає, як навіжене, збуджене його ніжними дотиками на шкірі та поцілунками на губах. Господи! Та що ж він робить зі мною!? Ще тільки інтиму з ним мені не вистачало! Йому ж... сімнадцять! І це, мабуть, єдине, що мене стримує і не дає повністю втратити голову.

– Максе, іди додому, – грізно кажу йому.

– Вибач, – зі щирістю в очах сказав. – Я не подумав головою.

– Зате ти керувався іншою головою, – єхидно заперечую.

Губи Макса повільно розпливлися в посмішці. Схоже, що він боровся з собою, аби повністю не вибухнути сміхом.

– Можливо. Я ж чоловік, – підморгує негідник, все ще усміхаючись. – А який нормальний чоловік буде стримувати себе поруч з такою дівчиною, як ти?

– Максе... іди, будь ласка.

– Чому ти завжди мене проганяєш? – піднявся з місця і став надто близько. – Чому не даси одного-єдиного шансу? – майже пошепки питає. – Міло, обіцяю, ти не пожалкуєш. Я не ображу тебе. Чи ти мені не довіряєш?

– Не в довірі справа. Ти хороший, милий, веселий…

– Але? – здогадався, що саме це я й хочу сказати.

– Але ми не пара з тобою.

– Чому? Через мій вік? – схвильовано дивиться в мої очі. – Та забий ти на нього! Я, може, вперше в житті відчув, що таке кохання? До тебе я постійно зустрічався з дівчатами без почуттів лише заради сексу...

– Максе, я не хочу цього знати! – різко перебила його, приклавши палець до його губ.

– Чому ж? – взяв мою долоню своєю та ніжно поцілував. – Невже ти гадаєш, якщо мені сімнадцять, то я незайманий?

– Максе! – підвищую голос. – Повторюю: я не бажаю цього знати. І річ взагалі не в цьому.

– Окей. Залишмо цю розмову, – погодився. – На певний час, – застеріг, піднімаючи брови. – Прошу тебе лише про одне: дай мені шанс. Один-єдиний шанс, – взяв мої долоні у свої, ніжно перебираючи пальці, то стискаючи їх, то гладячи. 

– Гаразд. Я подумаю, – здалася. 

І чим я тільки думала, коли дала згоду подумати? Скоріше за все, хотіла, аби швидше він пішов і залишив мене у спокою.

– Обіцяй мені! 

– Максе, обіцяю. Іди, – зціпила губи, пронизуючи його поглядом.

Я, дійсно, прагнула, аби він пішов… Пішов і більше не повернувся. Навіщо я йому? 

– До завтра, – розвіяв мої думки й сподівання, запевняючи цим, що він обов'язково повернеться.

Макс чмокнув мене в щоку і рушив до дверей. Мої долоні відчули холод, оскільки залишилися без уваги хлопця та його ніжності.

– Зачиниш за мною? – обернувся у дверях.

– Так, звісно. 

Підійшла до хлопця, взявшись за ручку дверей, але натомість потрапила в полон рук і губ Макса. Здається, він зовсім не бажає йти від мене. 

– Добраніч, – прошепотів, тримаючи мене в своїх затишних обіймах. – Я буду молитися за те, щоб ти дала мені шанс.

Ну і як, скажете, слід встояти перед його чарами і харизмою від таких слів? Та тут лише через шалені вчинки і дії хлопця треба відповідати йому згодою! А я ще досі вагаюся, намагаючисб бути стійкою і незламною. Ну-ну… і на скільки часу мене вистачить?

– Добраніч, – відповіла, відчуваючи всередині бурю... ні, океан емоцій. 

Макс повністю змінив мій світогляд, принісши різноманітні барви у моє життя разом зі своєю появою у ньому. Лише завдяки таким почуттям і не хочу відпускати хлопця від себе. Проте треба… це ж лише до завтра.

Зачинила за ним двері та пішла в ліжко, розкинувшись на ньому вільно руками та ногами. Мабуть, до ранку не засну… буду думати про Макса та його пропозицію. Адже я пообіцяла. Тому маю виконати обіцянку. Повинна… Я повинна… З такими думками я залишила реальність і поринула у світ сну. Ну, звісно, сну про Макса.