Я досить дивний суб’єкт, бо ніяк не збагну як треба жити. Мені навіть не вдається написати роман чи хоча б вірш. Яка ж тоді з мене творчість, суцільне виправдання не спроможності жити. Чи причина у вихованні? Чи не бажанні знімати рожеві окуляри і насправді світ жорстокий, і не має справедливості!? А ні, справедливість є, але вона допустима якщо не заважає системі плавати в морі, якщо вона звичайна допустимість у допустимій дозі. Не знаю, нічого не знаю.
Найтяжче мені після відвертих розмов з цинічним дорослим поколінням, тими хто наче проти системи, але насправді вони просто плавали в дозволеному ареалі, і навіть і не пробували щось змінити. І ось вони розповідають, що світ насправді не ідеальний, і ти живеш в адміністративно-кримінальній державі, де кожен рік наближає тебе до хаосу. А тобі як молодому поколінню єдина порада: тікати з цієї країни. А ти не хочеш, бо якщо на тобі не лопне це порочне коло, то цієї країни не буде, і найпечальніше, що з нею і не буде тебе.
Чому? Не знаю, у мене завжди було таке відчуття, що я жива тільки через Україну, і без неї не буде і мене, бо я живу лише втіхою, що зможу щось зробити в цьому світі і найперше для своєї землі. Бо моє тіло вийшло з неї, і до неї ж повернеться. Бо моя душа народжена цими степами, і вони будуть останнім кадром перед мандрами душі до Вирію.