Я так втомилась копатися у минулому. Ці всі артефакти... Просто хочеться ходити до церкви, просто хочеться жити і поважати себе, і щоб мене поважали. Просто хочеться нікому нічого не доводити.
Нажаль, сьогодні без історії ти ніхто, якщо в тебе немає аргументів, то тебе запишуть до рабів.
Люди стають рабами від страху і безсили, а я...а ми стаємо рабами через програш. Діставайте свій родовід. Будемо махати папірцями. Хоча, це лише ганчірка перед очами буйвола. Звісно він дальтонік, але ж вона дратує. От і наша історія, вона просто дратує, але нічого не доводить от тим, що за стіною. Для них всі істини вже вирішені, факти давно складені по свинцевим архівам, і не підлягають переоцінки.
Історія цікава річ. Вона наче є, і треба, але ж ми то знаємо, нею граються як хочуть. І всім плювати на правила.
Нас вбивають, у нас геноцид. І всі так любо згадують історію, про «ніколи знову». Але всі ж і вагаються, чи варті ми бути врятовані. Чи наше життя рівнозначне життю іспанця, француза чи німця, чи поляка. Вочевидь у нас різна кров. Раз ми помираємо 22 день, і не втратити життя виглядає як фортуна.
Чи це Божі жнива? Хто вже готовий, і хто вже безповоротно брудний. Категорії, що покидають Землю. Напевно...я так себе заспокоюю. Так легше. Так менше боляче. Але не менш страшно.
Це найдивніша весна. Бо наче тепло, але тобі не до цього. Смерть фарбує все у сірий колір з червоними течіями, як на дощовому вікні. Так почалася наша весна. Вона більше не зелена, не рожева. Вона більше не асоціюється з підсніжниками... Тепер земля усіяна не квітами. Тепер земля насичена уламками життів. Чи буде на карті Ворохта? Чи буде Харків Харковом? Чи буде Маріуполь? Чи залишиться Київ?
У нас буде трагічне «до війни» та «після війни». Ти спитаєш мене: «а що ти робила до війни?». Ось такими стануть питання.
А ще: «як ти пережила війну?». Так можна видати сотні томів, більше 40 мільйонів історій...
Вечір
Макрон сказав, що війна охопить Європу. А ще хтось каже, що це все надовго.
Ось так хтось гасить нашу надію. Сказали слово - і людини вже майже немає.
Наступний будинок може бути мій. І це можуть бути мої останні слова. Це трагічно, і епічно. Бо ось такі мої думки: про долю. Але й ось, можливе все на що я здатна...
Війна запроторила мене у вакуум. І я у хащах...чого хотіла і що маю, зовсім заплуталась.
Мені страшно. Особливо я боюся ночей. Вони темні, і часом такі гучні. Вони нескінченно лякаючи, коли після вибуху все завмирає, бо ти чекаєш інший. Вони оманливі, бо тиха ніч каже, що війни немає і все це поганий сон. Чи полюблю я ночі? Чи стане захід знову чарівним? Чи буде світанок наповнений надіями? Чи буде ця весна весною? І чи буде у нас літо?