Я не хотіла… Щоденник війни

16.03.2022

     Відчуваю себе напівпрозорою. Неначе щось мене покинуло. Може Дух? Від їжі нудить. Від звуків паморочиться голова. А очі...сонні і не здатні щось нормально бачити.

     Треба радіти, треба шукати цю радість. Але, так хочеться, щоб радість справді була радісною. Розумієте? Без цих вимушених посмішок, без змушення себе...

     Хочеться те, що в 50 псалмі: «Дай мені почути радість і веселість, і зрадіють кістки, Тобою скрушені».

     Як би ми і в правду вміли радіти, то не було б війн. А так...нас долає егоїзм. Хтось вирішив, що всі мають жити ось так. «Я» захотів, щоб ти робив те. Ось так і забираються життя. У світі скільки суддів. Але, тільки Богу дано право судити. А ми не Боги. Ми - люди. Шкода, що про це часто забувають.

Спонтанні думки

     Тепер людей дивує зовсім інше. Якщо в старості помреш своєю смертю. Якщо проживеш з однією людиною все життя, без розлучень і зрад. Якщо будеш здоровий, і не будеш сидіти на гормонах. Людей дивує щастя. Людей дивує радість серед лиха.

     Нікого не здивуєш ранньою смертю, чи вилікуваною невиліковною хворобою. Для людей це чиста вдача, чи випадковість. Тому, дивує тільки щастя. Дивує не атеїзм, чи успіх. А дивує, що ти заробив все сам, своєю працею і нічого не вкрав. Дивує, що віриш у Бога, і при цьому не виглядаєш жебрачкою. Ось такі здивування людей.

     Дивує, що посеред війни ти не втрачаєш спокій.

Ось такі ми люди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше