Я не хотіла… Щоденник війни

13.03.2022

     Звідки беруться сльози? Наче вже виплакала, що могла. Але, часом, лише хвилина...я плачу від втоми, страху, скорботи.

Признаюся, я була зломленою, ще до цього. І тягла себе, змушувала про щось думати. У мене не було причин. Я була безталанною, бо життя не питає, що ти зробила в минулому. Воно питає, що я роблю зараз.

     А тепер...цій війні немає завершення. Ми - маленькі, а вона - велика. Ми ж боремося зі славетною русскою землею. Вона ж «свята» у всіх пророцтвах, без неї ми ж пропадемо.

Дилема. З нею, ми помираємо. Через неї, ми помираємо. Ось така вона Священна «російська» імперія.

     Всі моляться богам. І Місяцю і Нептуну, і шукають коли відкриється небо. Вони готові слухати і Будду, і Аллаха, Шиву...усіх, аби тільки все скоріше закінчилося.

     А я...кожного ранку, і вечора. Молюся Богу, часом плачу, але це було спочатку. Тепер просто говорю...сподіваюся, що до нього.

     За ці дні я стерла вуста молитвами. Я все шепотіла, шепотіла...вуста говорили, а душа була порожня.

     Стало порожньо. Скільки крові, скільки сліз, скільки тіл.

     Для чого тобі все це, царю? Гроші? Влада? Не бажання помирати самому? Що? Поясність. Для чого це все? Для чого війна? Для чого скільки нещасть? Зруйновані міста, роздерті душі. Для чого?

     Я молюся про те, щоб Бог не був німий.

     Я так боюся, що нас не стане. Що вже занадто пізно. Що це кінець. Чому на моєму початку має бути кінець? Хто написав це пророцтво? Хто? Злі люди. Люди без надії, без мрій, без сподівань.

     Чи стануть ці дні минулим? Чи я у них назавжди?

     Бог, Боже, Господь...змилуйся над нами грішними.

•••

     Скорбота витіснила всі інші переживання. Смерть зовсім близько, вона грається з нами. Сотий мертвий, вже просто рахується. Перший мертвий - був трагедією.

     За хвилину відчуваєш усе: від страху до байдужості. Від тремтіння до оніміння.

     Від блаженних молитв до пошепків вустами нерозбірливих слів.

     Ось така у нас весна. І сніг, і сонце. І птахи, і вибухи. І червоний схід і полум‘яні вибухи о півночі.

     Все отримало свій колір. І кров, і зелені коридори.

     І колір прапору, і колір помсти.

     Світ стоїть. Але вісімнадцятий день все йде інакше. Якось не правильно, скажуть книги. Але життя набагато абсурдніше сатири чи любовних романів. У житті може бути все, на відміну від законів літ жанру.

     Все стало схожим на мить. Більше немає вчора, більше не буде завтра. Це казкові речі тихих часів. У лиху годину немає химерного часу. Просто доба плюсується до доби.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше