Я не хотіла… Щоденник війни

01.03.2022

     Сьогодні вночі я вже змирилися зі смертю, коли мій будинок трясло, коли літаки один за одним пролітали так низько...Коли сказали ховатися в укриття, а у мене не було схованки. Коли в сусідньому селі знову вибухнули споруди, коли щось впало з будинку.

     Тепер «доброго ранку» стало бажати якось дивно.

     За ці дні, я могла поплакати 1 хвилину декілька разів на день, а потім тупо дивитися у стінку. А потім сміятися як цигани віджали танк.

     Я вже навіть не знаю якою мовою писати. Я навіть не знаю для чого я пишу. Може ефект «щоденника»?

     Я ніколи не виражалася не цензурно. Максимум: от дурне, тупе. А тепер мої думки забиті матами.

     24 лютого я прокинулась о 5, було двоє вибухів. А потім був третій, четвертий. Вони були такими сильними, що стіни у ванній кімнаті тряслися. Я ще ніколи не бачила війни, я тільки читала цю хроніку, і просто знала 1939 - 1944/45. Сьогодні 6 день. Лише шостий день.  Я смикаюся від дзвінків, від звуку машин. У мене часом тремтить тіло.

     Цієї ночі я майже не спала. Я сиділа на підлозі і молилась, я не знаю який десятий раз. 90 псалом, 26 псалом...і так по колу.

     Скоро моє день народження, і напевно якщо я доживу, то хочу загадати «померти в старості природньо».

     Війна – це не тільки страх, злість та відчай. Це втрата. Нічого не хочеш, нічого не розумієш. І часом навіть не реагуєш на вибухи. Засинаєш затиснувши в долонях хрестик. І все, що у мене залишається – вірити...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше