Глава 18

ДЕМИД

Довго мовчу, все обмірковуючи. Через почуте маю низку запитань, хоча не певен, що мій начальник безпеки знає на них відповідь. Тому, повернувшись, присідаю на переднє місце. Пильно зиркаю на підлеглого й питаю.

— І що далі?

— Демиде Луковичу, схоже, ця красуня швидко зметикувала, що до чого, і не стала чекати з моря погоди, а почала будувати свій бізнес з нуля.

Мовчу, бо в словах Тимофія здорова логіка. І якщо це правда, то я солідно недооцінював це дівчисько.

— І працювала вона сама. Бо мати давно за кордоном. — кліпаю, бо начальник безпеки, хмикнувши, продовжує. — А знаєте, вона дуже смілива та надто наполеглива. Вона ж брала активну участь у бізнес-форумах. Проходила навчання та курси. Дівча реально завзято вкладалося у бізнес. А це, погодьтеся, у такому юному віці, прорив. Не кожен мужик на таке здатен.

Після цих слів в кабінеті повисає тиша. Обернувшись, дивлюся у вікно. Щось в мені змінилося по відношенню до цього дівчати. Мій начальник безпеки щойно поламав мої стереотипи та упереджені погляди щодо неї. Ніколь зовсім не вписується у картинку, яку я собі намалював.

Вона не така, як інші. Зовсім не така. Я гадав, вона розбалувана цяця, а вона красивий борець за місце під сонцем. Це заслуговує поваги. Але внутрішньо мене це не влаштовує і страшенно не подобається. Дідько.

Дратуюся і починаю знову шукати проколи в бездоганній репутації цієї Ніколь. Перевіряючи досьє батька.

— Вона заміжня? — питаю раптом, шукаю до чого придертися.

Тимофій дивиться на мене з осудом і коротко відповідає.

— Ні.

— Може, наречений є, чи кавалер?

— Немає.

Мене бере зло, ідеальність цієї Ніколь дратує. Ну не може вона бути такою білою та пухнастою.

— А може, який покровитель, таємний шанувальник чи, може, папіка завела?

— Демиде Луковичу, я не знайшов такої інформації.

Нервово видихаю і невдоволено фиркаю.

— Дивно, це все якось виглядає.

— Що саме? — з повним нерозумінням дивиться на мене Тимофій.

Відводжу погляд, не маю, що сказати, тому роздратовано відмахуюся.

— Та все.

Тимофій ледь помітно усміхається. І це мене насторожує.

— Демиде Луковичу...

— Що?

В очах підлеглого повно лукавства. Здогадуюся, зараз щось зморозить.

— А навіщо вам ця дівчина?

Фиркаю і одразу, кривляючись, відмахуюся.

— Аби ти спитався... — шиплю і одразу роздратовано додаю. — Дуже вона мені треба.

— Та невже?! — з іронією кидає він. — Тоді інформація навіщо? Ще й в таких дрібних деталях.

Мовчу, мені соромно зізнатися, що батько вирішив мене засватати, ще й наречених обирає. А ні, то спадок відбере. Ну як таке комусь розповісти... Та не зрозуміють, засміють. Я ж дорослий мужик, а зараз почуваюся мов школяр і той, який солідно провинився.

А ще мене страшенно дратує ця Ніколь зі своєю бездоганною репутацією. Бісить її характер, її гострий язик, цілеспрямований погляд та вміння подати себе. А ще цікавить, як вона взагалі опинилася у батьковому списку? І гнітить те, що ця дівчина поступово ламає всі мої уявлення та припущення.

Тепер навіть цікаво, невже у цих двох інших претенденток на роль моєї дружини, такі ж бездоганні репутації?

Змушений покинути свої роздуми, бо Тимофій піднімається.

— Демиде Луковичу, на поки все та якщо буде потрібно, я копну глибше.

Киваю незгідно головою та відпускаю свого начальника безпеки. Залишаюся сам і не можу заспокоїтися. Почуте мене геть не потішило, а навпаки. Адже ця Ніколь, як не крути, ідеальна кандидатка на роль моєї дружини.

Погляд знову падає на її візитку. Серджуся, але повільно беру візитку в руки. Проводжу пальцем по номеру телефону. Але телефонувати їй я точно не буду. Хмикнувши, кидаю візитку на стіл і просто хочу зрозуміти, чому мій батько вибрав її. А ще намагаюся зрозуміти, чому я вже другу добу думаю про дівчину, яка мало не розбила мою машину і назвала мене токсиком.

Дідько.

Схоже, проблем у моєму житті стало значно більше. А я страшенно не люблю, коли щось іде не за планом. І зараз моєю проблемою стала ота Ніколь, бо інших двох дівчат, навіть як варіант, я не розглядаю. Принаймні поки що.