Мій перший

Оля відчинила двері, спершись на ручку ліктем, вона так завжди робила, коли руки були зайняті. Але цього разу, вона несла не бутерброди з чаєм, а дещо цікавіше. Опустивши пакети на крісло, дівчина складає на грудях руки з довгими та гострими нігтиками, які пофарбовані в яскраво-блакитний колір. Сестра підморгує брату, який дістає з вуха навушники та вкладає в білу коробочку. Він довго збирав гроші, аби купити ці навушники, але врешті решт, Оля йому їх подарувала, знаючи його любов до музики. Навушники були не з дешевих, без підзарядки могли працювати кілька годин, коли хлопець ходив гуляти.
-    Що це таке? – вказує поглядом на пакети.
Він саме вирішив трішечки релакснути. Ввімкнув улюблену музику на середню гучність, відчинив вікно впускаючи до кімнати жарке сонце. Але спека його мало турбує, адже над ліжком мега-кондиціонер. Хлопець так часто робить, слухає музику в такий спосіб. Куди би його дорога не вела, у вухах грає музика. Він би і взагалі ніколи її не вимикав. 
Оля продовжувала мовчати та підтанцьовувати, на що хлопець важко видихнув повітря. 
-    Якщо тобі потрібні гроші, йди заміж. Або, якщо ти щось задумала, а це ймовірно так і є – то я проти, цілий день у мене важливі справи. Я буду лежати і слухати музику. – піднявши пальця вверх, хлопець трясе коробочкою з навушниками
-    Не будь занудою. – дівчина дістає з пакету коробку та розкладає деталі до мольберту з великою дошкою. – Чого витріщився? Допомагай. 
-    Навіщо, це все? – Сашко розгорнув інструкцію та сів на підлогу вибираючи потрібні деталі.
-    Ти намалюєш їх. Думаю, вийдуть чудові містичні картини. А, прикинь, вони будуть оживати? – з захватом промовила сестра.
-    Йди, попий того чаю з меліси, котрий мені заварила мама, - промовив Сашко завертаючи очі. 
Мольберт склали вони досить швидко. Також дівчина купила набір щіточок з синтетики та купу баночок з фарбами гуаш. У пакеті був набір олівців з різною жорсткістю. І звісно – папір. Оля прикріпила аркуш до дошки та підштовхнула хлопця.
-    Серйозно, малюй так, наче маєш ці картини продавати! 
Сашко довго перебирав в голові образи тих міфічних істот. Захотілося першою намалювати мавку, саме її Сашко вперше побачив.
Сашко відкручує всі двадцять чотири баночки з фарбами, вони була консистенції рідкої сметани та яскраво переливалася, хапаючи на собі відблиски світла. Сашко підніс баночку до носа, але аромату ніякого не відчув. У комплекті було шість кісточок яскраво-червоного кольору. Взявши до рук палітру, Сашко занурив кісточку у темно-зелений колір та розвів з водою. Найбільшою кісточкою він почав малювати зелений луг, який був майже прозорий. Кожним разом, зелену фарбу він робив темнішим, та штрихами замальовував траву. Небо було нічне, темно-синє з ледь помітними зірочками та величезним місяцем, який зібрав у собі всю палітру жовтого та червоного кольору. 
Збоку виднілися дерева, які були по-нічному намальовані, навіть білосніжні берізки, здавалися сіруватими. Сашко закусив нижню губу та здер зубами з неї шкірочку, він часто так робив коли нервував, від того його губи інколи були вкриті червоними цятками. 
-    Можливо, потрібно було олівцем намалювати? – тихенько прошепотіла Оля, але брат лише потріпав негативно головою. 
Розпочав малюнок мавки з лиця, дитячого, м’якого та блідого. Пухкі гарні вуста, та величезні очі, нате ті каштани парку, які діти збирають для аплікацій у дитячий садочок. Далі тонесеньким пензликом намалював худу та витончену шию, кисті рук та босі ноги. Одягнена вона була у молочну сукню. Мавку він намалював так, наче вона йде кудись та озирається на глядача. Точнісінько так само, як побачив її у лісі, вона грайливо манила до себе тоненьким пальчиком. Тепер Сашко малював зелені кучері, які сягали майже колін. Вона була чарівна і така гарна, що зачаровувала навіть з малюнку, але… Але її плечі були оголені, в прямому сенсі, кожна кісточка була бліда та виднілася розірвана шкіра. Темно-червоним та коричневим Сашко намагався відтворити органи: серце, легені та нутрощі. 
-    Наче все… - він протирає очі та сідає у позу лотоса на підлогу, розглядаючи свій витвір з точки зору глядача.
-    Дві години та тридцять чотири хвилини. І одинадцять тисяч глядачів! Тут усі у захваті, я зараз все сфотографую та зроблю допис… - Оля підбігає кульгаючи на ліву ногу, бо надто сильно її засиділа, і вона покрилася мурахами. 
-    Що ти верзеш? – хлопець піднімаю брови.
-    Я це все знімала у прямий ефір, в мене так болять руки, це просто жах. Прикинь, телефон так тримати весь цей час. Вони дивилися майже…як заворожені! Вони дарували повно подарунків. -  з натхненням розповідає дівчина.
-    І ти вважаєш, що це нормально і я маю з цього радіти? Ти хоча б дозволу запитала… - Сашко так сильно обурився, підірвався з місця. Його бліді щоки покрилися червоними плямами від злості. А злився Сашко зовсім не часто, він завжди намагався все зважити, продумати, порахувати в голові до десяти, аби вийшов пар, але цього разу навіть рахувати не довелося. 
-    Сань, ну це реально класна тема! Всім цікаво, всім подобається. Це не ті ефіри «Киньте подарок, аби я забалакала». – Дівчина сховала телефону задню кишеню штанів та благально склала руки, максимально вирячивши очі. Ну як кіт із мультика «Шрек» 
-    Я ненавиджу Тіктоки і інші…
Сашко не встиг договорити, так як двері у його кімнаті відчинилися. Мати сперлася ліктем на дверний косяк та пробіглася маленькими примруженими очима по кімнаті. Мати завжди так дивилася, коли не носила окуляри. Раптом її очі округлилися, а лице вкрилося величезною кількістю зморшок. Відштовхнувши Олю, вона підбігає до мольберту та хапається за малюнок, зірвавши його, підносить майже над головою.
-    Щоб я цієї маячні тут не бачила! Я не дам вам займатися такою фігнею як дідусь! – вона кидає на підлогу мавку та виходить з кімнати грюкаючи дверима так, що аж світло блимнуло у кімнаті. 
-    Ти це чула? Ти чула, що вона сказала? – Сашко піднімає мавку та вирівнює зім’яті краї. 
-    Дідусь? Тобто, ці міфічні істоти вже фігурували у нашій родині. Що ти знаєш взагалі про дідуся? – Оля робить шторм між бровами та занурюється у спогади.
-    Вони завжди казали, що він хворий і знаходиться в психлікарні, вірно? Вже декілька років. Останній раз ми були у дідуся дуже давно, я ще у початкових класах був. – Сашко згадує батька мами, але майже нічого не може пригадати. 
-    Ми їздили минулого року з батьком у його хату, там у сараї була газонокосилка і ми її забрали. Я пам’ятаю дорогу. Знаю, де лежать ключі, бачила. Думаю, це від хати. – Оля дістає з переднього карману ключі від машини та широко посміхається. Вона настільки сильно любила свою машину, що навіть у ванну кімнату брала ключі.
-    Ти знову вмикаєш детектива? Що ми скажемо батькам? Хоча… - Сашко махнув рукою, адже вони з сестрою дуже часто зникали  майже на цілий день.
-    Можливо, він теж малював? Хто ж його знає, чого той бідолашний опинився в тій лікарні. І коли ти розповів про те, що бачив у лісі «щось», вони що зробили? Підсадили тебе на заспокійливі! – вигукує тріумфально дівчина. -  Темне діло.