Як я прийняв це

-Чуєш, а можливо, ми знову підемо в ліс, уночі. Я хочу на них ще глянути. – Саша бере з підлоги дві гирі та піднімає високо над головою. 
- Серйозно? Минулого разу ті створіння тебе могли вбити. – Оля вирячила очі та відкусила ще шматок булки.
- А ми візьмемо з собою часнику, полину, як і казала баба Рая. – зціпивши зуби, хлопець штовхає двадцятий раз над головою гирі.
- Ти ще пару раз їх підкинеш, і здохнеш… спортсмен. -  промовляє сестра з набитим ротом, та відсьорбує чаю.
- Мені потрібні м’язи, розумієш? Я вже дуже багато років не займався плаванням, моя фізична форма…десь така як твоя зараз. 
Хлопець з сумом оглядає свої медалі, які висіли на стіні. Він більше шести років займався плаванням, аж поки вони не переїхали в нове місто. Тут з плаванням було зовсім туго. Є декілька секцій любительських, але перспективи з них ніякої. Чому вони переїхали? Батьків переманили в іншу компанію з більшою зарплатнею, але в іншому місті. Олю та Сашу поставили перед фактом. Вибору у дітей не було. Це місто було не великим, якщо порівнювати з минулим, де вони жили раніше. Тут не було чим розважитись, заторів на дорогах, але люди кудись поспішали, що робило місто доволі шумним. Тут всі один одного впізнавали та все про всіх знали. Коли спочатку заходили у магазин, на них дивились підозріло, поки не випитали де вони живуть зараз та звідки переїхали. Наступні візити були більш дружніми із взаємними приємностями в словах. До кінця не відомо чим займалась тутешня молодь. Було кілька гуртків та секцій, а решту часу всі проводили онлайн. Можливо їх батьки теж переїхали сюди по більшу зарплатню і їх прихопили з собою. Тому молодь не спілкувалась між собою. Всі були якісь незадоволені.
-    Я скоро з розуму зійду з вами! Кухня – для того аби їсти! – мати відкриває двері та вдаряє рушником об стілець. – Спортзал – для зайнять спортом! Розвели свинарник! Чому твоя сорочка на ліжку?! – жінка середнього зросту з чоловічою стрижкою закидає рушник на плече, відчиняє шафу та вішає сорочку на вішак. 
-    Дванадцята тридцять! А штори зімкнуті! – вона розгортає зелені штори та впускає  у кімнату сонячне проміння. – Ненавиджу, коли безлад! Кругом один безлад! – вона вдаряє Олю рушником по руці і та сіпається. -  Їсти на кухні!
Олеся була невиправним перфекціоністом і це дійсно психічний стан. Коли щось лежало не на своєму місті, або не так робилося як потрібно – вона скаженіла. Це була настільки сильна агресія, що навіть батько ходив з синцями, іноді. І це відбувалося за дрібні, для звичних людей, речі: чашка не на підставці, взуття не почистили, щітка голівкою вниз, а не вверх. Одного разу, вона змусила Сашка по новій прасувати всі сорочки та штани, адже вони не виглядали ідеально. Вона постійно ходила і прибирала. Завжди з віником і совком, у такі моменти до неї краще було не підходити. Ми довго думали, що подарувати їй на День народження. 
- А давайте подаруємо їй мітлу, може злітає кудись на тиждень, щоб можна було від неї відпочити, - глузував батько. 
Але дітям прийшла ідея подарувати робота-пилососа, який принесе їй щастя і можливо хоч трохи всім буде простіше жити. Всі склались грошима, почитали відгуки та замовили найновішу модель з хорошою батарейкою, тому що їздити йому прийдеться цілодобово. Мама спочатку не зрозуміла, що це за штуковина, але коли їй продемонстрували, вона була в захваті, цілий тиждень ходила задоволена. І нам легше жилося, але потім все повернулось на свої місця і ми знову всі шукати п’ятого кутика, щоб не отримати стусанів. Один робот був добрий, тому що він не смітив, а прибирав, на відміну від нас.
**
Годинник вказував на двадцять третю годинну, на темно-синьому небі виднівся круглий місяць. Здавалося, що він зовсім близько, і його можна схопити, варто лише простягти руку. Сіра машина з ввімкненими фарами вже стояла у лісі, недалеко від того самого  загадкового озера. Цього разу було зовсім тихо та безлюдно. Ще б пак! Хто захоче йти у цю місцину при повному місяці!  Ніч була тиха та майже безвітряна, було чути тільки розмови цвіркунів у високій траві. Небесні світила видавали максимум освітлення, що можна було розгледіти та порахувати всіх жаб у озері, які заводили свої вечірні пісні. Інколи на середині озера вистрибували риби, ніби хотіли дістати до місячного сяйва, та падали у воду. Колись я любив рибалити, але вже багато років не було можливості. 
- От би зараз вудку та кілька черв’яків, - про себе подумав Сашко, - Але тут ми не для цього. Сашко зжав у руці маленький мішечок, який напхав: полином, цибулею, часником та чортополохом. Невідомо, чи це подіє, але Сашко сильно сподівався на цей мішечок, та на маленький нагрудний золотий хрестик, котрий з ним  ще від самого хрещення. До прикладу Оля, те і робила, що губила свої хрестики. Спочатку, батьки думали, що це досить погана прикмета, поки  священник не завірив їх, що у цьому нічого страшного немає і завжди можна взяти нового та освятити.
-    Ти будеш сидіти у машині, а я піду туди сам. Я читав, що вони не помітять мене, бо я маю… цей мішечок. 
-    Але ж це дійсно небезпечно, тим паче, раптом це все таки галюцинації і твоя ж психіка тебе вбиває… - останнє Оля промовляє досить обережно.
-    Отже так має бути. Якщо, я буду у халепі, надішлю у Viber якусь літеру.
Сашко був настільки впевнений у цьому мішечку, що тримався за нього дуже міцно. Впевненою ходою він все ближче і ближче наближався до озера. У лісі стояв неймовірно квітковий аромат, а легкий прохолодний вітерець дозволяв бути у тонесенькому светрі. Але й у ньому було задушно, бо хлопець так переживав, що все його тіло палало. Ніхто й ніколи не ходив у цей ліс при повному місяці, бо зайшовши в нього – назад не повернешся. 
Саша почув знову спів, але він був веселий і такий багатоголосий. Отже, мавки десь поруч. За декілька кроків виднілося багаття, а поряд танцювали мавки, одні дівчата. Вони утворили біля багаття коло, та співали. Сашко сів біля дерева, та дістав з кишені маленький блокнот та олівець. Йому хотілося встигнути замалювати все, що він побачить.
Вони всі були у молочних сукнях, з різними вінками на голові, та довгим волоссям. Вінки були сплетені з трав, квітів та листя , які ростуть довкола озера. До речі, волосся було у двох мавок зелене, а у інших трьох світле.  А плечі зовсім не мали шкіри, було видно ребра, за якими розташовані нутрощі, і їх було легко побачити, так як своє довжелезне волосся вони загортали наперед.
Це було так красиво і цікаво, наче в якомусь театрі, а Сашко був глядачем допрем’єрного показу. Він навіть намагався зробити фото, але через об’єктив, ліс був звичайним, без мавок та без багаття.
Раптом в воді почулося сильне хлюпання, Сашко перегорнув сторінку у блокноті та наслинив кінчик олівця. Свій зір він напружив настільки сильно, щоб не пропустити жодної деталі. У воді почало щось стрибати, спочатку хлопець бувало подумав, що то велика риба, аледо співу мавок додалися нові голоси. Вони підпливали все ближче і ближче. Одні з них мали величезні хвости, а інші - ноги. Так ось, ті що мали ноги, приєдналися до танців мавок. А з хвостами так і залишилися у воді стрибаючи. Напевне, то були русалки! Їх тіла мали зеленкуватий відтінок, і його добре було видно при освітленні багаття та місяця. Довге волосся, скуйовджене та темно-синє, або чорне. Волосся було настільки густе та довге, що одягу на них Сашко не розгледів. Ті що вийшли з води, мали ластоподібні ступні та довжелезні руки з перетинками між пальцями. А ще у них були дуже блискучі та глибокі очі, наче у риби. Здавалося, у них тут якесь свято.
Аж раптом, Сашко почув глибоке дихання над собою, і серце його завмерло на декілька хвилин. Він підніс погляд догори, та побачив великого, кремезного чоловіка. Його зріст був аж занадто високий для звичної людини, так само як і тілобудова - вкрай широка. Волосся – біле, було розтріпаним і зливалося з бородою, тільки одні жаб’ячі очі виднілися. Одяг настільки був зношений, що зливався з шкірою, взуття на незнайомцю теж не було. Він босоніж ступав по страві, не дивлячись на його розміри, робив це доволі безшумно. Ще б пак, йому вдалося налякати Сашка, тому підійшов він непомітно.
-    Малюєш їх? Ну малюй-малюй… - його голос був притупленим та малорозбірливим. – І мене незабудься намалювати…
Сашко ще раз зміряв з ніг до голови цього…чоловіка в солом’яному капелюху, та вже почав шукати пальцями смартфон, аби надіслати повідомлення Олі.
-    …як намалюєш…підпиши ЧУГАЙСТЕР. – останнє слово він прогримів так голосно, що дерева сколихнулися та багаття загасло. Натомість серед мавок почала коїтися паніка, вони почали кричати та розбігатися між дерев,  а русалки почали ховатися у воду. Навіть на озері з’явилися хвилі. Чугайстер важко крокував до озера, але мавки усі розбіглися та і від русалок не було жодного сліду. Хоча ні, сліди від їх ніг, відбивалися під місячним сяйвом, чомусь довго їх сліди не зникали.
З води раптом вилетів величезний сом, та такий великий, що по воді круги пішли. Луска його виблиснула під місячним сяйвом та раптом, він перетворився на лахмате створіння, з хвостом, довгим волоссям, замість шкіри - шерсть, а лице таке потворне, поросяче. У праві руці, тримав тризубець який був обмотаний водоростями та іншим сміттям. 
-    Знову, лякаєш моїх русалок? 
-    То я на мавок полював! Старий вже, не зміг наздогнати…цього разу. – відповів чугайстер. 
Сашко здається перестав дихати, та ковтати слину, але від страху у горлі все пересохло. Видно, то був якийсь покровитель русалок. Майже не дивлячись у блокнот він виводив свій малюнок. 
-    Затягнув хоч одного рибалку?
-    Ні, сьогодні, рибалки все рідше і рідше приходять до озера. – зі злості хлопає хвостом по воді.
-    Ще сьогодні повний місяць, ліс пустий, майже…- чугайстер повернув голову у те місце, де сидить Сашко. І хлопець це помітив, схопивши мішечок міцніше, він піднімається з землі та щодуху мчить до машини.
333Сашко біг так сильно, наче це був марафон і нагорода була – збереження життя. Хоча, насправді так воно і було. Ступні пекли так, наче не земля під ногами, а вугілля. У скронях пульсувало, а власне дихання затьмарювало усі звуки навкруги. Відчинивши двері машинки, Сашко миттю втиснув своє тіло у сидіння.
-    Оль, їдемо до баби Раї! Це потрібно, запитати. – він простягнув сестрі блокнот, і вона одразу почала вивчати малюнки. Дівчата навколо вогнища ті самі, що видно нутрощі. Потім був портрет русалки, котра вискакує з води. Була ще дівчина, оголена з довгим волоссям та ногами і руками мов у качки. 
-    Там що, дивіч-вечірка? 
-    Дивися далі. – Сашко клацнув на телефон, та округлив очі від здивування. Вже була четверта година! Отже, він просидів у лісі цілих п’ять годин! Тепер, він розумів, чому у нього заніміли навіть ті місця, які по ідеї не мали б. Він надто довго просидів на траві в одному положенні. 
-    Це наче якийсь Тритон. Чомусь казка від Disney пригадується, про Аріель. Але щось цього Тритона життя побило…особливо…обличчя. А це наче якийсь лісник. Серйозно, у мене вже складається відчуття, наче у тебе галюцинації. Але твоя фантазія не настільки бурхлива, аби придумати ось таке. – дівчина закриває блокнот та відпиває кави з термосу.
-    Їдемо до тієї Раї в ліс. Ок? 
-    А це не надто ранній візит? – дівчина збирає брови до купи і піднімає правий кутик губ.
-    Вона ж у лісі живе, думаю, вона дотримується здорового образу життя. 
-    І тому не спить ночами? – дівчина запихає ключзапалювання та провертає його. – Сон – це сила! Щоб ти розумів!
Все ж таки Оля його послухала та дала газу, але їхала повільно, напевне у такий спосіб тягнула час. Вона терпіти не могла походеньки у гості, тим паче до незнайомих людей. А також не любила коли гості приходили до них. Будь-яка компанія набридала їй за дві години. Тому у неї так мало подруг, адже посиденьки її мало цікавили, особливо нічні. Коли приходили гості на її день народження, вона чекала, аби вони скоріше забралися і після цього лягала на диван, просячи не чіпати її декілька днів. Олі було дуже складно підтримати розмову, більшість вона або кивала головою, або робила замислене обличчя, наче ця бесіда надзвичайно цікава. Найбільше часу вона проводила з своїм братом, так іноді буває, коли рідна людина, по-справжньому рідна. Хоча, бувають у людей випадки навпаки, коли чужі люди рідніше за рідних, а те рідне - тільки носом вертить.
Чесно кажучи, Сашко так стомився, і ця повільна їзда, провалила його у сон.
-    Прокидайся, Сань. – Оля штуркнула ліктем брата.
-    Невже, я заснув! – хлопець занурює лице в долоні та потирає очі. 
-    Зараз сьома ранку, до дев’ятої ми маємо бути вдома, аби мамка нас не «спалила» інакше, нам повний капець.
Вони  вийшли з машини і попрямували вже знайомою стежкою до Раї. Сонце, не дивлячись на таку рань, вже було досить високо, але спеки не відчувалося, було злегка прохолодно. Цього разу на шнурках висіла ще й випраний одяг, з якого скрапувала вода, очевидно – пральної машини тут немає, або ж поломана. Цього разу навіть пес вискочив з буди та почав гавкати, весь такий кудлатий в клаптях обвислої шерсті.
-    Добрий ранок. – Рая була одягнена в довге плетене плаття з рукавами та хустиною на голові, сидівши за столом, вона відривала з патичків листя. 
-    Я послухав Вас, і малював їх. Цієї ночі, я знову пішов у ліс. – він простягнув жінці блокнот.
-    На повний місяць ти пішов до озера? Ти ж  не безсмертний! Ну, давай подивимось на твої замальовки.
Вона взяла блокнота до рук. Те що вона побачила, її шокувало! Це були настільки реалістичні малюнки. Кожна лінія, кожен штрих був на своєму місці і надавав таємничим малюнкам ще більше містичності на неперевершеності! На першому малюнку було велике вогнище, яке відкидало тіні таємничих постатей навколо себе. Жінка побачила танець мавок під місячним сяйвом на галявині. Це було дивовижне видовище, хлопець зумів це передати на стільки реалістично, ніби переглядаючи картину ти перебуваєш біля них і споглядаєш за цим танцем. Дуже шкода, що це лише замальовки олівцем, ось якби додати їм яскравих фарб.