Як я вперше їх зустрів

  Сонячне проміння, вже давно сховалося. Небо рясно сяяло зірками, а місяць був такий круглий та великий, що будь-який  вовк заспівав би для нього серенади. Ліс був чарівний, особливо уночі. Мало людей, тільки ти та природа. Якби кожна людина могла бачити цю красу. Ось скільки знаєте видів пташок? А ви помічали наскільки кожна з них унікальна? Який у неї окрас пір’ячка, як вона цвірінькає? Але найбільше Сашко полюбляв білочок, у його кишенях завжди були горіхи, якими він годував руденьких та пшениця для годівниць. Щоб ви розуміли, не всі вони радіють тим грецьким, деякі все ж білочки беруть у лапки, смішно крутять, принюхуються і…викидають. 
  Травень був цього року теплим, але ночі не дозволяли бути у лісі в одній рубашці. Тому Сашко підняв з дубового пенька сорочку на замку та одягнув своє худе та високе тіло, витягши замок аж до самого підборіддя, щоб ви розуміли, навіть зараз у кишені є декілька горіхів та жменя пшениці. Він знав, що ночі холодні, тому захопив з собою щось тепле. По ідеї мав би бути піджак, який ідеально пасував би до темно-синіх брюк, але рукава його виявилися закороткими. Ось це – саме той випадок коли мама купує костюм. 
-    Слухайте, вже північ. Напевно, почухаю я додому. – він витягує з передніх кишень ментолову гумку та закидає у рот дві штуки, аби мати не почула запах пива та не дала по шиї.
-    Серйозно? Це останній дзвоник! Одинадцятий клас! Ми маємо зустріти світанок! – до Сашка підходить однокласник, котрий нижчий на цілу голову.
-    Ти ж знаєш, це не для мене. – він оглянув купку підлітків, котрі товклися біля багаття, гучно співаючи пісні з гітарним музичним супроводом Соломії.
  Останні дзвоник колишні школярі відсвяткували в їдальні разом з батьками, вальсом та випусканням голубів у небо. Вчителі робили вигляд, що будуть сумувати, але ж насправді, їх хвилювало інше - «Яких бовдурів їм підкине вересень на нових одинадцять років». Насправді, Сашко був дружелюбним та веселим, гарно навчався, завжди  був у центрі уваги. Але не цього дня. Сьогодні останній день навчання! А він у своїх сімнадцять навіть не мав гадки, ким хоче працювати до кінця днів своїх, або до пенсії, якщо пощастить до неї дожити. Його розривали між медичним коледжем та кулінарним. Але відверто кажучи, душа його належала до туризму. Нажаль, у місті не було такого напряму. Поїхати у інше? Можливо! Але поки що, батьки категорично проти. Особливо, якщо взяти до уваги його стан після операційного втручання, але про це потім.
-    Ні, я на сьогодні точно все! – він дістає чорний смартфон та перевіряє блакитними очима екран – Бувайте!
-    Все як завжди! Хоч би раз до кінця досидів! – Сніжана махнула рукою, на що Сашко тільки важко видихнув. Обмінявшись «буциками» з однокласниками, хлопець вмикає ліхтарик та тріскаючи гілочками прямує до дороги. Буцики -  це коли стукаються кулачками, така собі альтернатива «п’ятірки» 
У лісі неймовірно смерділо димом і це все змушувало Сашка пришвидшитися. Він дуже любив запах трави та квітів, особливо увечері ці всі аромати по-особливому зачаровували хлопця.
Екран телефону засвітився, це було повідомлення Viber:
«Я вже чекаю! Фари увімкнула»
Сестричка
  Сашко ще більше пришвидшився, бо ж не хотів змушувати сестру чекати.
Та і в лісі останнім часом моторошно самому знаходитися. Минулого разу, друзі сестри зібралися на шашлик і коли Сашко пішов «підливати дерева» йому привиділася якась дівчина! Це тривало долю секунди, але цього вистачило, для того щоб долоні спітніли. Вона була з довгим рудим волоссям, яке повністю закривало її плечі. Сиділа та дівчина на гілці дерева, взуття на ній не було, тому в очі кинулись маленькі босі ніжки. Розповівши батькам та сестрі, вони запевнили Сашка, що це наслідки наркозу. 
  Уявіть собі, банальний апендицит, але лікар якось вмудрився переборщити з дозою наркозу. По маминим словам, Сашка приводили до тями в реанімації більше чотирьох годин! Звісно, сам хлопець нічого не пам’ятає, але мама запевняє, що вона ледь не померла зі страху. Побічні дії: тремор кінцівок декілька тижнів, тобто сильне тремтіння та головна біль. А ще, здається наркоз гарно пошкодив психіку, бо інколи хлопцю щось таке дивне мерещиться. 
  Зараз Сашко минав озеро, аж раптом почувся сильний хрускіт, і це не від його ніг. Взагалі, це було дивне місце. Страшенно гарне, але не щасливе: то потопельника знайдуть, то так якесь неживе тіло після ночі. Але ж яке озеро було! Водичка прозора, що було дивним, бо з однієї сторони оточена болотом. Галявина хоч і мала лисини від багаття, але була встелена квітами. Дерева були надзвичайно зелені, наче за ними тут хтось окремий доглядає. Вдень найбільше збирається дівчат для insta-фотографій, а ось вночі тут мало хто хоче бути. І зараз цей шум, змушує Сашка нервувати.
-    Зайці! Лісові зайці скачуть. – заспокоїв сам себе. – Ні, вони мабуть сплять. Всі вночі сплять, але не я! Я лажу вночі тут…і розмовляю сам з собою. І мене лякають зайці. 
  Хлопець почав глибоко дихати носом, бо десь прочитав, що це має заспокоїти, але ж ні. Хрускіт змішався з легким сміхом, таким віддаленим і диким. Звук йшов зліва і його голова миттю туди повернулася. Знову! Перед ним стояла дівчина, але не схожа вона на звичну людину. Вона стояла так близько, що Сашко міг її розгледіти. Довге зеленкувате волосся кучерявилось аж до колін, лице наче у дитини така світле та м’яке. На голові був величезний вінок з листя, величезні карі очі  пронизували хлопця поглядом. Вона така була гарна, чарівна посмішка та легкий, навіть звабливий сміх. На ній було довге плаття молочного кольору, а ще не було черевиків. Вона співала і її спів був такий незрозумілий, але слухати його хотілося ще і ще. 
  Вона приклала палець до вуст, аби Сашко мовчав та поманила пальцем, закликаючи піти разом з нею. Пританцьовуючи, вона закликала його далі і далі. Цього разу хлопець був справді наче зачарований, він захотів піти за нею. Але як тільки дівчина повернулася до Сашка спиною, той жахнувся, адже всі органи було видно! Легені, серце, шлунок, ребра! Дівчина пробіглася по болоту та заховалася за деревом, тільки її голова виглядала на Сашка.
Хлопець не хотів йти за нею, але якась невідома сила тягла його вперед. Дивний стан, коли мозок чинить опір, а тіло наче маріонетка на ниточках. Сашко почав йти слідом, опустивши очі вниз, він побачив сліди але вони були дитячі! Серце так загриміло в грудях, що дихати ставало неймовірно боляче. Дівчина відходила все далі і далі, але стояла лицем до Сашка, тримаючи зоровий контакт та продовжувала наспівувати якусь мелодію.
-    Саня! – ніби перед очима щось клацнуло і тієї дівчини не стало, а хлопець йшов слідом по її дитячих кроках. 
Його кликала сестра. Оля світила ліхтариком прямо на брата. Сашко міцно заплющив очі та ще раз розкинув погляд на різні сторони. Нічого і нікого дивного не було.
-    Мені потрібен психіатр, здається. – Сашко сів у авто та скинув брудні черевики.
-    Як, кажеш, вона виглядала? – дівчина зібрала чорне та довге волосся у хвіст та завела авто.
-    Гарна, з довгим волоссям зеленим. І з оголеними нутрощами на спині… Це не смішно, але минулого разу я теж щось таке бачив. – Саша відкидає голову на сидіння та проводжає поглядом будинки котрі змінювали один одного. Оля старша за нього всього на три роки, але стосунки у них були хороші. Він був з нею навіть відвертіший, ніж з батьками. Вони ніколи  не билися, не змагалися хто краще. Навпаки, підтримували один одного. А декілька місяців тому, Оля склала іспит з водіння та отримала у подарунок стару машину батька. Відтепер, Оля стала особистим водієм для Сашка, але це нітрохи її не дратувало. 
-    Я думаю, батькам не варто про це казати. Вчора я підслухала їхню розмову. Вони знайшли твої нотатки про цих міфічних істот. Думають, що у тебе шизофренія. А ще чули як ти розмовляв уві сні. 
-    І що я говорив? 
-    Ти читав молитви. – вона змикає яскраво нафарбовані губи в шнурок та мимоволі кидає погляд на брата. Дійсно, Сашко останнім часом намагався віднайти пояснення своїм видінням, тому трішки перевернув інтернет в пошуках історій про душі та привидів. 
-    Так, краще мовчати. Мама і так змусила мене пити заспокійливі зранку, в обід та ввечері… 
-    Знаєш, ми можемо з’їздити в одне місце. – Оля підморгує карими очима. – До знахарки. Ну, вона живе у лісі та торгує травами. Каже, що у неї є дар. Я думаю, що це маячня, і ні одні трави нікого не вилікували. Але баба стара і знає ліс гарно. Можливо вона розкаже щось.
-    Ага, ми поїдемо наче до неї, а по дорозі ти мене закинеш в дурку і там залишиш наодинці з моїми галюцинаціями… 
***