Розділ IV — *Паніка, що не питає дозволу*

У музичному класі пахло деревом і старими нотами. Лія стояла біля глокеншпіля, палички легенько торкались металевих пластин. Вона грала щось своє — мелодію, яку придумала вночі, коли не могла заснути. В ній було щось ніжне, як мамин голос, і щось тривожне, як татів погляд перед від’їздом.

Містер Грейсон проходив між учнями, киваючи, поправляючи позицію рук, зупиняючись біля кожного. Коли він підійшов до Лії, вона вже закінчила фразу.

— Ти граєш, ніби розповідаєш щось, — сказав він. — І я хочу слухати.

Вона усміхнулась. Тихо. Без слів.

*Дрон*

Це мало бути звичайне заняття. Хтось зі старших учнів вирішив зняти відео для шкільного сайту. Вони запустили дрон — маленький, блискучий, з тихим гудінням, що швидко перетворилось на звук, який Лія знала занадто добре.

Гудіння. Потім — різкий зліт. Потім — зависання над головами.

І її тіло згадало.

Її пальці стиснулись. Її дихання стало уривчастим. Її серце билося, як барабан на параді. Вона відступила на кілька кроків, але світ навколо став розмитим. Звуки — надто гучні. Світло — надто яскраве. Люди — надто близько.

Вона впала на коліна. Її очі були відкриті, але вона не бачила. Її руки тремтіли, як струни на вітрі. Її тіло кричало, хоча голосу не було.

Містер Грейсон підбіг, опустився поруч, не торкаючись.

— Ліє, ти зі мною. Просто дихай. Один вдих. Один видих.

Вона не чула. Але його голос був як якір. І поступово — світ повернувся.

*Після*

Вона сиділа в кабінеті медсестри, загорнута в плед. Її пальці все ще тремтіли. Медсестра дала їй теплий чай, але вона не пила. Вона просто дивилась у стіну, де висіла картинка з дівчинкою з інструментом під веселкою. І думала: “Я не вдома. Але війна — все ще зі мною.”

Містер Грейсон зайшов тихо, сів поруч.

— Я не знаю, що ти пережила, — сказав він. — Але я бачу, що ти сильна. І я тут. Якщо тобі потрібно — я слухаю.

Вона кивнула. І це був перший крок.

Після інциденту з дроном Лії наснився її дім без вікон, де музика звучала крізь тріщини. Вона прокинулась із криком.