Розділ 45

Я точно знала, куди йду. Принаймні перші три хвилини.

Потім у коридорі різко погас один зі світильників. Не повністю — він почав миготіти, ніби підморгував. Саме тоді, коли я проходила повз.

— Ні-ні-ні, — сказала я вголос. — Навіть не думай.

Світильник образився і згас зовсім.

Я зітхнула й зробила ще кілька кроків. Десь позаду щось дзенькнуло — звук скла, яке падає, але не б’ється. Я обернулась. Порожньо. Зате на підлозі лежав мій зошит. Той самий, який хвилину тому був у сумці.

— Це вже не смішно, — пробурмотіла я, піднімаючи його.

У відповідь — тиша. Я зробила ще крок, і наступний поворот коридору раптово виявився не тим поворотом.

— Стривай… — я зупинилася. — Тут мала бути сходова клітка.

Замість неї був довгий бічний прохід, яким зазвичай користувалися викладачі. Тихий та порожній. Десь попереду щось м’яко шурхнуло. Біла тінь майнула — не повністю, лише хвіст.

— Я за тобою не піду, — попередила я. — Навіть не мрій.

Хвіст зупинився. Повернувся. Ледве помітно… помахав.

— Це шантаж, — сказала я. — Котячий.

Я не пішла. Просто постояла, подумала, зважила.

Потім коридором пролетів протяг — і мою мантію хтось акуратно, але наполегливо підштовхнув у спину.

— Добре, — здалася я. — Але якщо там ректор — я вдаю, що заблукала.

Тінь зраділа. Ми зупинилися біля напіввідкритих дверей. Зсередини долинали голоси.

— …це не схоже на витік енергії, — говорив магістр Вайліс. — Контури цілі. Печаті старі, але стабільні.

— Але вони реагують, — сухо відповів Маєдрис. — І не на ритуал. На людину.

Я застигла.

— Студентка? — уточнив Вайліс.
— Саме це і дивує, — відповів Маєдрис. — Вона нічого не активує.

— Ти думаєш про духа? — після паузи спитав Вайліс.

Тиша.

— Я думаю про запечатаний вузол, — повільно сказав Маєдрис. — Давній. Прив’язаний не до місця, а до структури Академії. Якщо він прокинувся…

— …то хтось став точкою доступу, — закінчив Вайліс.

Мене раптом дуже зацікавила текстура стіни. Я розглядала її так уважно, ніби це було питання життя і смерті.

— І якщо Рада дізнається, — додав Маєдрис, — вони не будуть розбиратися. Вони просто усунуть фактор.

— Студентку?
— Аномалію.

Мені захотілося чхнути. Я стрималась.

Десь біля моїх ніг щось тепле потерлося об щиколотку. Дуже задоволене.

— Ні, — прошепотіла я ледве чутно. — Я в цьому не беру участі. Чуєш?

Мурчання стало голоснішим.

— Нас хтось чув, — раптом сказав Вайліс.

Я не чекала. Я просто пішла. Тихо. Швидко. У протилежний бік. За спиною нічого не вибухнуло, ніхто не вибіг, не покликав.

Коридор знову «випрямився». Світильники засвітилися, ніби нічого й не було.

Біла тінь бігла поруч, гордо піднявши хвіст.

— Ти задоволений? — спитала я. 

Кіт глянув на мене срібними очима. Зупинився та сів. Мрр.

— Я не герой, — сказала я. — І не ключ.

Він подумав.

Потім ліг на підлогу й зробив вигляд, що спить.

— Чудово, — зітхнула я.

Я пішла далі у бібліотеку. По плану. А десь позаду, в стінах Академії, щось старе й розумне вирішило, що ця дівчина йому підходить.