Розділ 41

Якщо вірити студентам, чутки в Академії поширювалися швидше, ніж пліснява в некромантських підвалах. І без жодних заклять — самозароджувана спонтанна магія пліток.

Я це зрозуміла в той момент, коли на мене втретє за ранок подивилися так, ніби я: таємна коханка половини викладацького складу, прихований артефакт часів перших поселенців, або і те, й інше одночасно.

— Ти це відчуваєш? — прошепотіла Лісса, нахиляючись до мене в коридорі. — Атмосфера прямо як перед іспитом, тільки всі чомусь дивляться на тебе.

— Напевно, в мене на лобі з’явилося слово «каталізатор», — буркнула я. — Або «не чіпати руками».

— Або «чіпати, але обережно», — мрійливо додала вона.

Я закотила очі й прискорила крок. Навчання. Фокус. Конспекти. Формули. Жодних двозначних поглядів, жодних духів, жодних…

— О’Валь.

Я здригнулася. Голос був знайомий. Вже надто.

Адріан наздогнав нас біля сходів, виглядаючи бездоганно, як завжди: охайна форма, спокійна усмішка, той самий вигляд людини, якій завжди раді в пристойному товаристві й майже ніколи — в чесних розмовах.

— Ти пропустила семінар із прикладної стабілізації, — сказав він наче між іншим. — Я подумав, раптом тобі буде корисно знати.

— Я не пропустила, — відповіла я. — Його перенесли.

— А, так, — кивнув він надто швидко. — Перенесли.

Лісса примружилася.

— Адріане, а ти не надто уважно стежиш за розкладом Василини?

— Я просто… спостережливий, — усміхнувся він. — У наш час це корисна риса.

Спостережливий.

Угу. Чомусь це слово мені не сподобалося.

Він пішов поруч, наче це було саме собою зрозуміло. Ми пройшли пів коридору, перш ніж він знову заговорив:

— До речі, ти не помічала, що навколо тебе стало дещо галасливо?

— Якщо ти про мишей — так, — сказала я. — Вони були надзвичайно виразні.

— Я не про мишей, — м’яко уточнив він. — Я про інтерес. Деякі викладачі проявляють надмірну увагу.

Лісса тут же пожвавішала:

— О, це ти ще м’яко сказав! Я б назвала це «навчальний ажіотаж з елементами флірту».

Адріан розсміявся. Ввічливо. Надто ввічливо.

— Я просто хвилююся, — продовжив він. — Такі речі можуть бути… неправильно витлумачені.

— Ким? — спитала я.

Він зробив паузу. Коротку, але помітну.

— Тими, хто відповідає за репутацію Академії.

Ось тут усередині щось клацнуло. Тихо. Майже непомітно. Але неприємно.

— Ти вже це з кимось обговорював? Сподіваюся, хоча б тільки зі старостою? — спитала я якомога недбаліше.

— Так, у загальних рисах, — знизав він плечима. — Нічого конкретного. Просто спостереження. Рада Академії зараз у чутливому стані.

Лісса відкрила рота, явно збираючись сказати щось гостре й потенційно руйнівне, але я наступила їй на ногу сильно та з натяком.

— Дякую за турботу, — сказала я Адріанові. — Але я впораюся.

Він подивився на мене уважно. Надто уважно. Ніби звіряв щось у думках.

— Звісно, — сказав він нарешті. — Я просто хотів попередити. Щоб ти була обережнішою.

Він розвернувся й пішов, залишивши після себе якесь липке відчуття.

Лісса видихнула:

— Мені здалося, чи він щойно дуже акуратно натякнув, що ти — проблема?

— Тобі не здалося, — відповіла я.

Ми мовчки дійшли до аудиторії. Я сіла, розгорнула конспект і чесно спробувала зосередитися на формулі потрійної стабілізації. Але думки вперто поверталися до слова спостереження.

Десь зовсім поруч майнула біла тінь. Хвіст гойднувся, ніби насмішкувато.

— Навіть не починай, — прошепотіла я. — Я тут узагалі ні до чого.

Кіт, звісно ж, проігнорував.

А на задньому ряду хтось уже шепотівся, поглядаючи в мій бік.

Чутки жили власним життям. І мені дедалі менше подобалося, хто саме їх підгодовує.