Розділ 39

Моє рішення «зосередитися на навчанні» протрималося рівно два тижні.

— Ти йдеш як людина, яка або просвітлилася, або щось замишляє, — зауважила Лісса, крокуючи поруч у бік їдальні, майже безплатного сніданку й надто уважно мене розглядаючи. — І це насторожує.

— Я просто вирішила бути відповідальною студенткою, — відрізала я. — Без драм, флірту і… балів.

— Ага, — кивнула вона. — Тобто сьогодні некромантські підвали без томних поглядів?

— Особливо без них.

Лісса всміхнулася так, ніби подумки вже поставила галочку: «перевірити».

Другий тиждень після балу взагалі минав підозріло нормально. Лекції, практики, конспекти. Я чесно сиділа на першому ряду, чесно занотовувала, чесно робила вигляд, що не помічаю, як деякі викладачі раптом стали частіше опинятися в моєму полі зору. Винятково з навчальних причин. Звісно ж.

Апофеозом «фокусу на знаннях» стало заняття в некромантських підземеллях.

Підвали Академії виглядали так, ніби їх проєктувала людина з дуже специфічним відчуттям затишку: холодний камінь, низькі стелі, вічний напівморок і запах, який неможливо було точно описати, але дуже хотілося назвати «освітнім тлінням».

— Обожнюю це місце, — прошепотіла Лісса. — Тут або станеш некромантом, або дізнаєшся про себе багато нового.

Звідки в ній було стільки оптимізму, не показала б навіть кришталева куля.

Викладач уже чекав нас біля робочих кіл. Ґейл О’Доріо. Або, як казали студенти, просто Мрець. Людина, яка виглядала так, ніби померла, зрозуміла, що це незручно, і повернулася виключно зі шкоди — щоб поширювати своє невдоволення самим життям на учнів.

— Практика, — сказав він голосом, яким, мабуть, зазвичай оголошують кінець світу. — Стандартне підняття. Одна мертва миша. Контроль. Без істерик. Некроманти практикуються в піднятті. Решта — спостерігають і готуються працювати з наслідками.

Курс дружно зітхнув.

Жертви… тобто миші… були розкладені заздалегідь — за розміром і ступенем розкладання. Усе йшло за планом. Поки один із некромантів — нервовий другокурсник з обличчям «я не мав сюди вступати» — не почав читати формулу.

Я відчула це одразу.

Повітря здригнулося. Не різко — ніби хтось обережно торкнувся струни. Шкірою пробіг холодок. Десь збоку майнула біла тінь.

— Ти це бачила? — прошепотіла Лісса.

— Ні, — автоматично відповіла я. — І саме це мене лякає.

Закляття зірвалося.

Точніше… перевиконалося.

З кола піднялася не одна миша.

А всі одразу.

Спочатку — тиша. Потім писк. Потім десятки писків. І, клянуся світлими богами, писк почав лунати ще й з усіх щілин та шаф.

— Я… я не… — некромант зблід. — У мене так ніколи не було…

— У мене теж, — повільно сказав Мрець, дивлячись на ожилий килим із мишей. — І мені це не подобається.

Миші ж тим часом вирішили, що другокурсники — чудове місце для нового, активного посмертного існування. Вони побігли всі разом (тобто й ті, що ховалися в шафах, на полицях, у щілинах і банках з розчинами) у наш бік.

Вереск здійнявся такий, що, здається, його було чути навіть на факультеті вищої теорії (а він, зауважу, на останньому поверсі центральної вежі). Кричали всі. Дівчата. Хлопці. Навіть один старшокурсник-куратор, який клявся, що бачив демонів і не боїться смерті, застрибнув на стіл.

— Упокоїти! — рикнув Ґейл О’Доріо.

Він намагався. Чесно. Раз. Другий.

Нічого.

Миші носилися, мов натхненні. Одна пробігла по моїй мантії, інша — по чоботу Лісси.

— Я передумала! — заверещала Лісса. — Я люблю флірт! Я люблю бали! Я НЕ ЛЮБЛЮ ЦЕ!

І тут я знову відчула це.

Ніби хтось дивиться. З інтересом. Майже зі схваленням. І з тихим муркотінням.

Біла тінь майнула біля стіни. Хвіст. Срібні очі.

Ну звісно, — подумки звернулася я до кота. — Дуже смішно. Дякую.

Я навіть нічого не зробила. Не промовила формулу. Просто… видихнула.

І миші почали сповільнюватися. Одна за одною. Ніби хтось обережно зменшував гучність. За хвилину вони вже лежали на підлозі — знову мертві. Спокійні. Слухняні.

Тиша.

Ґейл О’Доріо повільно повернувся до мене.

— Цікаво, — сказав він. — Дуже цікаво.

Другокурсник дивився на мене, як на святу покровительку некромантії. Лісса — як на людину, в якої тепер буде дуже веселе життя.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — прошепотіла вона.

— Хочу, — так само тихо відповіла я. — Але спочатку — диплом.

Десь у тіні пролунало тихе, задоволене мрр.

І мені зовсім не сподобалося, наскільки це прозвучало… по-домашньому.