Розділ 38

Ранок після балу почався з того, що Академія виглядала так, ніби вчора тут відбувся апокаліпсис із феєрверками: гірлянди подекуди були обірвані й валялися на підлозі, портрети ректорів та відомих магів-науковців висіли криво, а в деяких місцях були заляпані підозрілими мокрими плямами (сподіваюся, від розталого снігу). А в коридорах з-за дверей студентських кімнат долинали стогони вмираючих. Схоже, не всі обмежилися ковтками безалкогольного пуншу.

Лісса вже сиділа за моїм столом із кухлем гарячого шоколаду й якоюсь дивною шоколадною маскою на обличчі.

— Ну? — урочисто почала вона. — Розповідай: хто тобі там кліпав, хто підморгував і хто хотів викрасти тебе прямо з танцмайданчику?

Я зітхнула, намагаючись розплющити очі й водночас зрозуміти, чого вона від мене хоче:

— Ліссо, я серйозно. Бал був гарний, чарівний, але я тут заради навчання. Заради диплома. Усе інше — відволікає.

Лісса на мить удавано образилася:

— Ох, ти просто як професор Ґримайс: «Ліссо, нічого особистого — лише формули».

— Саме так, — підтвердила я. — Без диплома я не зможу працювати піфією в столиці. І жодні танці, погляди чи усмішки мене не цікавлять.

Лісса фиркнула, але в очах уже блиснув план дрібних підступів:

— Гаразд, тоді я буду твоєю персональною машиною для перевірки самовладання. Почнемо просто зараз: згадай, як Адріан намагався тебе «спокусити» під час першого танцю.

Я хмикнула:

— Він просто простягнув руку. Без еліксирів, без заклять і без погроз.

— Ахаха! — Лісса схопилася за живіт. — «Без еліксирів»! Ти серйозно думаєш, що хтось повірить, ніби він діяв без жодних підозрілих намірів?

Я скривилася:

— Повірять. Або просто зроблять вигляд. Я не хочу жодних драм.

Лісса пирснула:

— Ага! Ось чому ти й не реагувала… — вона перескакувала з одного на інше, ніби зачитувала список на іспиті. — Маедріс ледь не зім’яв тобі руку! Вайліс дивився так, ніби ти — улюблена складна задача з геометрії рун! Тайрус… ну, він закрутив тебе так, що в наших дівчат синхронно заскрипіли зуби!

Я похитала головою:

— Я тримала дистанцію. Диплом важливіший за всі ці емоційні фокуси.

— Емоційні фокуси! — Лісса грюкнула по столу, і кухоль з шоколадом ледь не полетів. — Я не знаю, сміятися чи плакати! Ти перетворила романтику балу на звіт із магічних законів!

— Саме так, — я ледь усміхнулася, бо знала: Лісса обожнює цей хаос. — Я дозволю собі розваги пізніше. А поки — навчання.

— Гаразд, гаразд, — вона махнула рукою, явно задоволена своїм міні-виступом. — Сьогодні ти королева дисципліни, а за рік — знову бал зимової магії!

Я лише кивнула, уявляючи білу котячу тінь десь під шафою, що спостерігає за нами. Слова про зимову магію змусили згадати про дивну істоту.

— І не забудь, — додала Лісса, встаючи, — твій «романтичний звіт» ще не завершений. Але обіцяю: жодних еліксирів, тільки підколи!

Я перевела погляд на вікно, де сонце ковзало засніженим подвір’ям. Бал залишився вчора, сміх ще лунав відлунням, а попереду — заліки, лекції й диплом.

І нехай романтика почекає.

***

Коли Лісса пішла, залишивши по собі аромат шоколаду й відчуття, ніби мене щойно розклали на складові, я нарешті залишилася сама. Сіла на край ліжка й утупилася у вікно — туди, де засніжений двір Академії виглядав надто мирним для місця, в якому вчора відбувалося… це.

Бал сплив у пам’яті не танцями. І навіть не котом. А підслуханою розмовою.

Тоді я відійшла в бічну галерею — нібито перевести подих. Насправді ж просто втекти від чергового погляду, в якому читалося забагато «цікавої задачі». І саме там, за колоною, я почула знайомий голос.

Адріан. А другий — дорослий. Спокійний. Той самий тип голосу, яким зазвичай говорять люди, впевнені, що світ — це таблиця, а люди в ній — рядки з примітками.

— …я ж казав тобі, — неголосно, але жорстко. — Не захоплюйся. Дівчина без роду, без зв’язків. Жодної вигоди.

Адріан фиркнув:

— Я, здається, й не збирався робити їй пропозицію на балу.

— От і не треба, — відрізав чоловік. — Тим паче, ти ж бачиш: навколо неї крутяться викладачі. І не просто так. Коли магістри починають виявляти інтерес до студентки — це або рідкісний талант, або рідкісна проблема.

Я подумки кивнула. Іноді — і те, й інше, дякую дуже.

— Тож будь поруч, — продовжив він. — Придивляйся. Фліртуй, якщо потрібно. Але не забувай, навіщо. З’ясуй, у чому їхній інтерес. А на щось серйозне не розраховуй.

Пауза. А потім — майже недбало:

— Батько вже підшуковує тобі наречену за кордоном. З гарного роду. З перспективами.

Адріан нічого не відповів. Я так і не почула — погодився він, розсердився чи просто звично проковтнув.

Я тоді тихо пішла. Не тому, що було боляче — ні. Швидше… смішно.

Сидячи тепер у кімнаті, я фиркнула вголос:

— Ну звісно. «Придивляйся». «Фліртуй». Я, значить, навчальний посібник з конкурентного середовища.

Дуже лестить. Майже.

Усе й так було зрозуміло: бал був не про романтику. Бал був про спостереження. Про інтереси. Про чужі плани, в яких, боюся, мені відводили роль… змінної.

Я встала, накинула мантію й рішуче застібнула застібку.

Ну вже ні.

Якщо вони хотіли стежити за мною — хай роблять це на відстані. Я своє на балу вже відтанцювала. Далі — лекції, заліки й диплом. Без флірту, без «придивлянь» і без участі в чужих шлюбних стратегіях та практичних заготовках.

А якщо комусь раптом стане цікаво, чому я зникла з балу раніше часу…

Ну що ж.

Скажімо так: у піфій завжди гарна інтуїція. І дуже погана терпимість до дурниць.

Я всміхнулася, кинула погляд на двері — й вийшла.