Розділ 37

Другий танець з Адріаном закінчився так само тихо, як і почався. Він відпустив мою руку з легкою усмішкою — тією самою, яка раніше дратувала своєю зверхністю, а тепер… ну, просто була. Він явно виявляв симпатію, але я не хотіла заглиблюватися. Для мене це нічого не змінить. Та й для нього теж. Антигерой — він і є антигерой: шкідливий, упертий, з козирями в рукаві.

— Ще один танець? — спитав він наостанок.

Я похитала головою:

— Можливо, пізніше.

Він пішов, не наполягаючи, але я відчувала його погляд на спині.

Зал пульсував музикою й магією. Гості все ще аплодували «спецефектам», не підозрюючи, що котячий дух продовжує свої витівки. Тінь майнула біля колони — цього разу просто під ноги спонсору, який ледь не послизнувся на рівному місці. Ректор Крелс метнувся туди, бурмочучи:

— Усе під контролем! 

А Ґримайс за його спиною тихо вилаявся й намалював чергову руну. Елдора стояла в кутку, поправляючи поділ і шиплячи:

— Це не за теорією!

Та мені було не до них. Молоді викладачі — ті, хто охороняв периметр, — раптом пожвавилися. Наче кіт розбудив не лише печаті, а й щось у повітрі. Або в мені. Я відчула легкий озноб — не від холоду, а від передчуття. Піфія в мені шепотіла: «Це не випадковість».

Першим підійшов Маедріс О’Сеон. Він відійшов від колони, де стояв зі схрещеними руками, і ступив до мене — спокійно, методично, ніби фіксував чергову катастрофу на ранній стадії. Його темно-зелений костюм сидів ідеально, без жодної складки, а погляд — сухий, іронічний — ковзнув по мені, мов по інгредієнту в казані.

— Пані О’Валь, — тихо сказав він, простягаючи руку. — Один танець. Суто для… стабілізації емоційних сплесків. Ви виглядаєте так, ніби ось-ось вибухнете.

Я кліпнула. Двозначно? Ще й як. «Вибухну» — це про мої сили? Чи про щось інше? Я прийняла його руку — долоня була прохолодною, впевненою, як у зіллєвара, який точно знає, коли додати дрібку.

Ми закружляли. Маедріс вів рівно, без зайвих рухів, але близько — достатньо, щоб я відчула легкий аромат трав і еліксирів.

— Ви помічаєте все, — сказала я, аби заповнити тишу.

— Лише те, що може призвести до… цікавих реакцій, — відповів він з ледь помітною усмішкою. — Наприклад, ви. Ваші видіння — як нестабільний склад. Один хибний інгредієнт — і бум. Але іноді… воно того варте.

Його погляд затримався на моїх очах трохи довше. «Бум того вартий»? Це про заняття? Чи про нас? Я відчула тепло на щоках, але відповіла спокійно:

— А якщо реакція нестабільна?

— Тоді я її стабілізую, — сказав він. — Особисто.

Танець скінчився. Він відпустив мою руку повільно, кивнув:

— Дякую за експеримент. — Сказав він і повернувся до колони. Але я бачила — він дивиться.

Я не встигла перевести подих, як поруч опинився Вайліс О’Сейн. Він матеріалізувався з тіней — сірий костюм зливався з фоном, рунічні кільця на пальцях блиснули. Його рухи були чіткими: крок, крок, зупинка. Наче він прораховував траєкторію. Погляд на мене — оцінювальний, як на складне завдання.

— Пані О’Валь, — рівно промовив він, мов бухгалтер апокаліпсиса. — Танець. Хотів відзначити: ваша аура — цікава схема. Багато ліній, які варто з’єднати.

Я всміхнулася. «З’єднати лінії» — руни? Чи натяк? Я взяла його руку — тверду, з легким поколюванням рунічної магії.

У танці він вів вивірено: кожен поворот — за інструкцією, але точно, без похибок. Досить близько, щоб я чула його дихання.

— Магістре, ви завжди рухаєтесь так точно? — спитала я.

— Лише з перспективними задачами, — відповів він. — Ви — як руна без фінальної риски. Усе на місці, але… незавершене. Я міг би… завершити.

Його голос залишався рівним, але в очах промайнуло щось тепле. «Завершити»? Це про мою магію? Чи взагалі про щось інше? Після натяків Лісси хотілося просто вилетіти із залу й не повертатися.

— А якщо схема зламається? — відбивала я.

— Тоді перекреслимо наново, — сказав він.

Він відпустив мене біля стіни, кивнув. Але пішов не одразу — затримався поглядом.

І щойно я перевела дух, з’явився ще один — Тайрус Тірр. Він не підійшов — він увірвався. Відійшовши від стіни, крокнув різко, мов на полігоні. Погляд — провокативний, тиснучий, але з іскрою зацікавлення. І знову незрозуміло: він збирався ловити когось на мене як на приманку чи виявляв особистий інтерес.

— О’Валь, — грубо, але з усмішкою сказав він, простягаючи руку. — Запрошую вас на танець. Бо ці сухарі, мабуть, уже заморозили всі ваші почуття своєю присутністю. Давайте перевіримо, на що здатен я.

Я взяла його руку — хватка була сильною, як у бійця, але не грубою. У танці він вів жорстко: різкі повороти, близько — груди до грудей, дихання змішувалося.

— Ви завжди провокуєте? — спитала я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Лише тих, хто того вартий, — відповів він, нахиляючись ближче. — Ви — як важіль. Натиснеш — і вибух. Але іноді важіль хочеться потримати довше.

«Потримати довше»? Двозначно аж до мурах. Це про тренування? Чи про нас? Він виводив мене на емоції — і йому це вдавалося. Навіть без Лісси я вже відчувала, як щоки палають.

— А якщо зламаюся? — сказала я, дивлячись йому в очі.

— Не зламаєтесь, — усміхнувся він. — Я не дам. А якщо раптом — зберу по шматочках. Із задоволенням.

Танець закінчився. Він відпустив мене:

— Гарний спаринг, — і пішов, залишивши мене в легкому хаосі.

Зал кружляв. Кіт-дух знову майнув біля виходу, немов підморгуючи. Ректор метушився, але я вже не звертала уваги. Усього чотири танці — але що це, святі боги, було? І чи було це взагалі, чи мені просто все здалося?

Бал не закінчувався.

А я відчувала — це лише початок.