Розділ 34

Академія після коротких вихідних на сонцестояння виглядала трохи… пошарпаною. Наче хтось добряче струснув її, мов снігову кулю, і тепер пластівці ще не встигли осісти. Студенти поверталися порціями: хтось — з рум’яними щоками після гірських прогулянок, хтось — з мішками під очима після родинних бенкетів, а хтось — з історіями, які краще не переповідати вголос.

Я нікуди не їздила і провела тиждень тут, вибираючись у місто лише кілька разів. Лісса приїхала однією з перших — із баулом, який виглядав так, ніби в ньому вмістилася половина її родового маєтку.

— Ти виглядаєш трохи відпочилою. Невже тобі вдалося відлякати від себе всіх охочих поворожити на судженого? — вона навіть не стала чекати відповіді, ввалюючись до кімнати й скидаючи речі на підлогу. — А я от ледь не померла від нудьги. Батьки влаштували цілий фестиваль: танці, феєрверки і, звісно, “Ліссо, коли ти вже представиш нам когось гідного?” Мені ж усього сімнадцять!

Я усміхнулася, допомагаючи їй розбирати сумки. Серед згортків із солодощами та книжками майнуло щось шовкове, що переливалося у світлі лампи.

— А це? — спитала я, кивнувши на тканину.

— О, це для тебе, — відповіла Лісса із змовницьким блиском в очах. — Мої родичі почули, що бал уже на носі, й вирішили, що ти не маєш з’являтися аби в чому. Сказали, що це сукня з їхніх запасів — та сама, яку шили для якоїсь то тітоньки, то кузини, але вона так і не вийшла у світ. Підійде ідеально, повір. І жодних зобов’язань, просто… ну, знаєш, піфія — це майже як родичка. Завжди стане в пригоді.

Я розгорнула згорток. Сукня була простою, але елегантною: темно-синя, зі срібною вишивкою по подолу, схожою на зоряне небо. Не кричуща, не химерна — саме така, щоб злитися з натовпом, але не загубитися в ньому. Я подумки подякувала її родичам і самій Ліссі за те, що вони не влаштували з цього цілу драму.

— Дякую, — сказала я щиро. — Без тебе я б, мабуть, одягла свій старий плащ і вдавала, що це останній писк моди.

Вона розсміялася, але потім посерйознішала, озираючись довкола, ніби перевіряючи, чи нас ніхто не підслуховує.

— Слухай, а ти чула про… дивності під час сонцестояння? Тут, в Академії? Ти ж була тут.

Я завмерла. Авжеж, чула. І бачила. Як піфія, я відчувала це краще за інших — духовний світ того дня був так близько, що повітря здавалося густим, мов молочний коктейль. Мої власні сили цього року збунтувалися: видіння приходили частіше, яскравіше, і часом я вловлювала уривки чужих емоцій, ніби хтось постійно щось нашіптував мені на вухо. Але розповідати про це всім підряд? Ні, дякую.

— Які дивності? — спитала я нейтрально, хоча всередині вже знала, про що піде мова.

Лісса знизила голос:

— Кажуть, у залі, який студенти прикрашали перед канікулами, відбувалося щось недобре. Ніхто толком не пам’ятає, але… ніби там мелькав якийсь кіт. Великий, білий, з очима, як у примари. З’являвся знізвідки, перевертав вази, ганяв кулі по підлозі, а потім — пуф! — і зникав. Студенти думали, що це жарт, але потім у ректора… з ним стався напад. Серйозний, кажуть. Лежав пластом до самого кінця канікул, лише наради проводив із ліжка, мов якийсь король у вигнанні. Ну це ж ти мала б мені розповідати! Але я підозрюю, що всі вихідні ти проторчала в місті. Можеш навіть не виправдовуватись — і так усе зрозуміло. Мене б теж усі ці дівчата з проханнями поворожити дістали, я б утекла.

Я кивнула, не погоджуючись, але й не заперечуючи, і намагаючись не показати, наскільки це мене зачепило. Дух Академії, за чутками, був запечатаний викладачами дуже давно, щоб не турбувати студентів. Але цього року, через сонцестояння і мої сили, які, без сумніву, стали каталізатором (але про це я навіть подумки не хотіла міркувати), він прорвався. Зла від нього не було — зовсім. Він просто погрався з нами, як кошеня з клубком ниток. Ніхто не постраждав, хіба що гордість ректора. У когось щось забрав. Комусь щось подарував. Але пояснювати це Ліссі? Нехай поки що залишиться “дивністю”. Не моя це історія.

— Кіт? — перепитала я з легким скепсисом. — Може, просто чиясь ілюзія зірвалася з повідця? Ілюзіоністи вічно щось коять.

— Може, — погодилася вона, але в очах майнула тінь сумніву. — Але після цього ректор став обережнішим. І всі шепочуться, що він посилює печаті по всій Академії. А бал? Ой, бал обіцяє бути епічним. З додатковими чарами захисту, кажуть.

Я відвернулася до вікна, дивлячись на засніжений двір. Час після сонцестояння завжди приносив зміни — і не лише в погоді. Адріан, напевно, вже повернувся й планує наступний “подарунок”. А дух… ну, він нагадав, що навіть запечатане може вирватися, якщо не тримати сили на повідцю. І я не знала, чи варто мені турбуватися про це більше, ніж про іспити після балу, що насувалися.

Академія, як завжди, не дозволяла довго замислюватися. У коридорі вже чулися кроки студентів, що поверталися, а повітря наповнювалося передчуттям — або, у моєму випадку, легкою тривогою.

Час ішов. Сонцестояння залишилося позаду. Бал був попереду.

І мені чомусь здавалося, що кіт більше не з’являвся не тому, що пішов.

А тому, що вирішив зачекати.