Розділ 33

Розділ 33

Академія вміла нагадувати про час.
Не годинниками — звичками й натяками.

Наприклад, тим, що зранку стало настільки холодно, що навіть вогневики перестали зображати незалежність від погоди.
Або тим, що в коридорах почали обговорювати не іспити, а хто й куди поїде цього року на канікули під час зимового сонцестояння.

А після сонцестояння, як водиться, буде бал.

Я намагалася про це не думати.
Бо думати — означає згадувати сукні, запрошення, соціальні пастки й людей, які вважають, що якщо вдягнути оксамит, то можна забути про совість.

Але час невблаганно йшов повз.
А Адріан, на жаль, повз ходити відмовлявся.

Його новий подарунок я знайшла зранку.
Він чекав на мене на столі.

Це був флакон. Невеликий, прозорий, із срібним ланцюжком, на якому висіла табличка: «Еліксир ясності почуттів».

Я довго дивилася. Потім моргнула. Потім іще раз.

— …Він що, — повільно сказала Лісса, яка сиділа на ліжку й заплітала волосся, — вирішив, що ти не розумієш, що до нього відчуваєш?

— Він вирішив, що мені треба допомогти, — відповіла я. — З магічною підтримкою.

Лісса підійшла, взяла флакон, понюхала. Скривилася.

— І що це взагалі таке?

— Судячи з кольору — слабкий емоційний стимулятор.

— Судячи з ідеї — смертельний ризик, — підсумувала вона.

Записка була ще краща. «Іноді істина потребує каталізатора».

— Він щойно кого цитував? — уточнила Лісса.

— Самого себе, — сказала я. — Самонавчальний кошмар.

Я обережно прибрала флакон у шухляду. Не викинула — суто з академічного інтересу й на випадок, якщо знадобиться речовий доказ деградації шляхетних родів. До того ж було незрозуміло, чи намагався він зварити це зілля сам — у чому я дуже сумнівалася. Швидше вже купив у найдорожчій крамниці столиці. З чеком. І, можливо, з консультацією.

До речі, про зілля. Загальне зіллєваріння цього дня було особливо напруженим.

Маедріс О’Сеон оголосив тему з виразом людини, яка вже бачила наслідки. Це я вам як піфія кажу.

— Стабілізуючі настоянки для роботи з емоційними сплесками, — сказав він. — І перш ніж ви почнете усміхатися: ні, це не любовні зілля. І ні, ви не будете експериментувати одне на одному.

Адріан знову сидів за сусіднім столом. І дивився зосереджено. Навіть занадто.

— Якщо хтось додасть у котел зайвий компонент, — продовжив Маедріс, — результатом буде або істерика, або відкат, або філософська криза. Іноді — все одразу.

— А якщо все зробити правильно? — спитав хтось.

— Тоді у вас вийде нудна, робоча настоянка, — відповів він. — І це найкращий результат.

Я помішувала обережно, повільно і, що особливо важливо, не відволікаючись.

— Ти вже використовувала подібні склади? — раптом спитав Адріан.

— Так, — відповіла я. — Коли треба було зрозуміти, чого краще не робити.

Він усміхнувся так, ніби сприйняв мою відповідь за флірт.

Маедріс опинився поруч миттєво.

— О’Гранц, — сказав він спокійно, — якщо ви продовжите відволікати сусідів, я запропоную вам перевірити настоянку на собі. Причому створену вами власноруч. Ви впевнені у своїх силах?

Адріан замовк.

Я подумки подякувала всім богам, духам і здоровому глузду.

Після заняття Лісса наздогнала мене в коридорі.

— Слухай, — сказала вона. — Він же реально старається. Наче його підмінили.

— Я знаю.

— Це лякає.

— Мене теж.

Ми пройшли повз дошку оголошень. Там уже висів новий розклад.

«Канікули — за два тижні. Відміться в деканаті ті, хто залишається в Академії. Урочистий зимовий бал Академії — за три.»

Я зупинилася. Усередині щось неприємно стиснулося. Знову доведеться залишитися в столиці.

— Ти чого? — спитала Лісса.

— Нічого, — сказала я. — Просто помітила, що час знову вирішив про себе нагадати.

— Бал — це ж весело!

— Це якщо ти не знаєш, хто й навіщо прийде і як на тебе дивитиметься. Та й сукня… Ні, бал точно не для мене.

Вона хмикнула.

— Ну, зважаючи на останні події, дивитимуться багато хто. І чекатимуть на балу — теж.

Я пішла далі, намагаючись не думати про сонцестояння. Про бал. І про те, що іноді увага — це не інтерес, а передвісник проблем.

Але Академія рідко дозволяла забути. Особливо коли зима була вже надто близько.