Розділ 32

Розділ 32

Ну звісно, якщо тебе, як кошеня, ткнули носом у калюжу, ти потім починаєш помічати всі калюжі навколо.
Навіть ті, в які ще не наступила.
Бо як же інакше!

Тож виходило, що тепер не коситися на Адріана й викладачів було вельми сумнівно. Особливо після кількох випадків. Наприклад, того, що стався на полігоні, коли я вкотре забігла туди за Ліссою.

Полігон Академії виглядав так, ніби його будували люди з дуже багатою уявою і з дуже поганим ставленням до студентів. Камінь. Пісок. Обвуглені сліди. І відчуття, що тут регулярно перевіряють, скільки разів людина може підвестися, перш ніж передумає.

Тайрус Тірр стояв на краю майданчика, схрестивши руки.

Форма на ньому сиділа не як на тому, хто далі аудиторії носа не показує — швидше як броня на людині, яка нею справді користується.

— Сьогодні працюємо з надлишковою енергією, — сказав він. — У кого її немає — з’явиться. У кого є — пошкодує.

Лісса радісно хмикнула.

— Нарешті.

Я одразу відчула, що забігла сюди дарма. Стояла збоку, намагаючись виглядати якомога нейтральніше й не привертати уваги людей з бойовою магією та поганим самоконтролем.

Адріан з’явився хвилини за дві потому. Звісно, з’явився. Хоч і запізнився.

Він став так, щоб я його бачила. Я відвернулася.

Він став так, щоб я все одно його бачила.

— Ти тут? — спитав він так, ніби це я прийшла на його полігон.

— Уяви собі, — відповіла я. — Світ жорстокий.

Тайрус ковзнув по нас поглядом. Зупинився. Ледь примружився.

— О’Гранц, — сказав він. — Ти знову запізнився.

Адріан миттєво випростався.

— Так, пане.

— У коло.

Адріан ступив уперед з виглядом людини, яка зараз покаже всім, як виглядає справжня міць шляхетного роду.
Коло спалахнуло активацією.

— Завдання просте, — сказав Тайрус. — Тиск. Контроль. Вихід без зриву.

— Легко, — усміхнувся Адріан.

Тайрус подивився на нього. Потім — на мене. І знову на Адріана.

— Уяви, що в тебе хочуть щось забрати.

Адріан стиснув щелепи. Я відчула це навіть збоку — магічні хвилі стали різкішими, важчими.

— Або що хтось дивиться не на тебе, — додав Тайрус спокійно, навіть не дивлячись у бік кола.

Лісса поруч тихо видихнула:

— Ой…

Адріан рвонув. Надто різко. Надто покладаючись на магію.

Коло спалахнуло миттєво. Адріан ударив закляттям — красиво, потужно… і цілковито без контролю.

— Тримай! — рикнув Тайрус.

Адріан не втримав. Його власна енергія пішла у відкат і акуратно — майже знущально — жбурнула його в пісок.

Тиша була абсолютною.

Адріан лежав на землі. Пісок лежав на Адріані. І десь поруч прилягла його репутація.

Тайрус підійшов, присів навпочіпки й подивився на нього зверху вниз.

— Злість — хороший важіль, — сказав він спокійно. — Але якщо не знаєш, за що тягнеш — вона затягне тебе на дно.

Він випрямився й подивився на мене. Ніби це я була винна в поразці.

— Особливо коли не розумієш, у чому твоя мета.

Я відчула, як Лісса поруч буквально вібрує.

— Він це зараз кому сказав? — прошепотіла вона.

— Усім, — відповіла я. — І нікому.

Адріан підвівся, весь у піску, злий і принижений. Знову кинув на мене погляд. Я знизала плечима.

— Ти виглядав ефектно, — сказала я. — Майже як у театрі.

Це було жорстоко. Але справедливо. Дрібна помста за всіх ілюзіоністів, яким, на думку такім як він, місце тільки на сцені.

Пізніше, коли заняття закінчилося, Лісса наздогнала Тайруса біля виходу.

— Ви навмисно? — спитала вона без передмов.

— Звісно, — відповів він. — Іноді студентам потрібна причина. Іноді — спостерігач. Іноді — розуміння мети.

— А ви не боїтеся, що вони зрозуміють неправильно?

Він усміхнувся.

— Якщо вони не розуміють усе правильно — значить, зрозуміють пізніше.

Він пішов.

Лісса повернулася до мене з виразом абсолютного захвату.

— Вась.

— Ні.

— Він точно до тебе нерівно дихає.

— Він дихає методикою, — втомлено сказала я. — І чужими нервами. І, скоріше, дихає нерівно не до мене.

— Усе одно, — хмикнула вона. — Гранца ти сьогодні знищила, навіть не напружуючись.

— Це не я, — сказала я. — Це він сам. Я просто стояла поруч.