Розділ 30

Другу сесію я пережила.
Не блискуче. Не показово. Просто — пережила.
Після першого досвіду сесії це вже вважалося досягненням.

Літньої практики для першокурсників не було. Офіційно — «занадто рано». Неофіційно — «хай спершу навчаться не помирати».

Коли стало зрозуміло, що на літо Академія просто відпускає нас у світ із формулюванням «щасти вам», матрона Аглая Ларр подивилася на мене поверх окулярів і сказала:

— І що ти, власне, збираєшся робити?

— Виживати, — чесно відповіла я.

— Дурниці, — відмахнулася вона. — Виживання — це між іншим. А влітку ти в мене працюватимеш.

Так я залишилася в столиці.

Агентство «Ключі від будь-якого серця» влітку квітло.
Клієнти приходили нервові, спітнілі й упевнені, що якщо просто зараз не владнати особисте життя — світ завалиться, сонце згасне, а матрона Аглая особисто запише їх у хроніки як «невдалий зразок».

Матрона Аглая називала це «сезоном відчаю». І була в ньому особливо ефективною.

Ми з Гелею отримали зовсім іншу практику.
Я — у прогнозах, у спробах навчитися не викладати всю правду одразу й формулювати обережно, на кшталт: «цей союз можливий, якщо ви перестанете вважати себе головним» або «ваша майбутня дружина — не прокляття, а людина, просто змиріться».

Геля — у спілкуванні.
О, тут вона несподівано розкрилася.

Де я тримала дистанцію — вона усміхалася.
Де я різала правду на акуратні шматки — вона гасила істерики одним поглядом і влучною фразою.

— Ні, мілорде, — солодко казала вона, — якщо ви кричатимете, я покличу Боба.
— Боб не страшний!
— Він не страшний. Він великий.

Боб, до речі, був задоволений. Їв за трьох, спав біля дверей і одного разу врятував агентство, просто ставши між матроною Аглаєю та особливо наполегливим віконтом.

Про Академію Геля не питала. Та я й не розповідала.

Вона змирилася з тим, що її дар ілюзій — не для кафедр і мантій. Зате для звичайного міського життя — ідеальний.

Іноді я бачила, як вона виходила у двір у подобі худорлявого хлопчиська, поверталася з ринку, з кимось балакала, сміялася.

Вона була живою. Справжньою. І це було важливіше за диплом.

Навесні я майже кожні вихідні проводила в них удома. Влітку — жила там.

А потім літо закінчилося. І я повернулася до Академії.

Усе було майже як раніше: коридори, розклади, звична метушня. Майже.

Бо одного з нових викладачів, до яких ми звикли за попередні пів року, більше не було. Ніхто не робив оголошень. Заміни не з’явилося. І ніхто не ставив запитань уголос.

Просто в списках більше не значилося одного імені. І Академія зробила вигляд, що так було завжди.

***

Другий курс починався з ілюзії порядку. Розклад висів майже рівно. Коридори блищали, мов нові обладунки. Студенти були неприродно бадьорі.

Та вже за пів години стало ясно: це тимчасово.

Першокурсники буквально тулилися по кутках і дивилися на все широко розплющеними очима. Вони збивалися в купки, дивилися на старших із тихим жахом і періодично перевіряли — чи всі кінцівки ще на місці. А сумки тримали так, ніби в них було все їхнє майно, документи й душа.

— Дивись, — прошепотіла Лісса, — свіженькі.
— Ми теж такими були? — спитала я.
— Не всі, — замислилася вона. — Бачиш, ці ще оптимісти. Вони поки думають, що вступ — це досягнення.

Ми пройшли повз особливо бліду групу. Один хлопчик, здається, намагався злитися зі стіною. Стіна чинила опір.

На їхньому тлі Адріан О’Ґранц з’явився ефектно.

Нова форма сиділа на ньому так, ніби її шили спеціально під його зневагу до оточення. Він окинув поглядом хол, першокурсників, нас — і всміхнувся.

— Кумедно, — протягнув він. — Щороку одне й те саме. Спочатку вони думають, що потрапили в еліту.

— А потім? — ліниво поцікавилася Лісса.

Адріан подивився на неї, як на невдалий жарт.

— А потім їх відсіюють, — продовжив він, уже дивлячись на мене. — От, наприклад… твоя Геля. Де вона тепер?

— А тобі яке діло, — сказала я. — Працює й не витрачає часу на розмови з ідіотами.

Адріан примружився.

— Обережніше, Василино. Плебеїв тут довго не тримають.

— Зате пихатих — чомусь так, — відповіла я й пішла далі.

Лісса наздогнала мене за кілька кроків.

— Він тобі ще це згадає.
— Хай, — знизала я плечима. — Нехай тренується. У житті знадобиться.

Перша спільна лекція другого курсу була із зіллєваріння.

Маедріс О’Сеон увійшов до аудиторії так, ніби знав: його слухатимуть. І, що особливо дратувало, мав на це всі підстави. Магія може давати збої, контури — плисти, а правильно зварене зілля або працює, або вибухає. Третього не дано.

— Доброго ранку, — сказав він. — Ті, хто вважає, що зілля — це «змішав і зачекав», можуть одразу йти. Ті, хто вже так робив і вижив, — залишайтеся. У вас є шанс зрозуміти, чому.

Ніхто не пішов.

— Прекрасно, — кивнув Маедріс. — Отже, вчитимемося не помилятися.

Нам видали завдання: проста настоянка для загоєння легких ран. Теорія — елементарна. Практика — як завжди.

Хтось переплутав порядок інгредієнтів. Хтось вирішив, що «трохи швидше» — це не помилка, а оптимізація. Вогневики, звісно, додали «трохи більше тепла».

Я саме робила чергову нотатку в зошиті: «не мішати поряд із вогневиками», коли Маедріс різко ступив уперед і поставив щит.

Усередині щита щось спалахнуло, булькнуло й вибухнуло з таким ентузіазмом, що один зі студентів радісно видихнув:

— У мене майже вийшло!

— Майже, — погодився Маедріс. — Майже вийшло вбити всіх у радіусі п’яти метрів.

Він дочекався, поки дим осяде, й додав:

— Запам’ятайте. Якщо зілля починає світитися, шипіти й намагається втекти — це не «цікавий ефект». Це помилка.

Дехто кивав занадто швидко. Дехто ще кашляв.

Моє зілля вийшло. Скромне. Просте. Без бажання когось знищити. Я була ним задоволена — і трохи розчарована. Поруч нічого не вибухало, а отже, шанс померти сьогодні відклався.