Розділ 28

Наступного дня Лісса зникла раніше за мене. Залишила лише записку на столі, підпаливши кут стільниці:

«Якщо що — я на полігоні. Не здохну.»

Я пішла за нею. Не з хвилювання. З цікавості — до якої саме смерті вона там готується. Тим більше, що нам обом треба було бути на зборах, де староста знову агітуватиме всіх краще прибирати на поверсі.

Полігон Академії був місцем, де офіційно дозволялося ламати все, крім викладачів.
Коли я увійшла, перше, що побачила, — тіло Адріана О’Гранца, що летіло через майданчик.

Летів він красиво.
З криком.
І приземлився просто в замет, що одразу ж задимівся.

О, а це цікаво.

— Я ж казав: якщо енергії багато — випускаємо, — пролунав спокійний голос. — А не трясемо нею, як родовим гербом.

Адріан виринув зі снігу з обличчям людини, яка щойно дізналася, що родове ім’я не рятує від гравітації.

— Ви не мали права… — почав він.

— Мав, — перебив викладач. — Полігон мій. Заняття моє. Ви — поки що цілі. Отже, все за планом.

Лісса стояла осторонь, важко дихаючи й сяючи так, ніби щойно пережила найкращий момент у своєму житті.

— Ти це бачила? — захоплено прошепотіла вона, помітивши мене. — Він його одним рухом. Навіть не спітнів!

— Помітила, — кивнула я. — Адріан сьогодні особливо аеродинамічний.

Викладач нарешті глянув у наш бік. 

Високий. Піджарий. З обличчям людини, яка надто довго працювала з тими, хто вважає себе безсмертним. Той самий, якого я вже бачила у коридорі. 

— Стороннім вхід заборонено, — зауважив він без злості.

— Я за нею, — вказала я на Ліссу. — Збори поверху.

— А, — він перевів погляд на руду. — Та сама.

— Та сама, — гордо підтвердила Лісса. — Я ж казала, що ви мене запам’ятаєте.

Він хмикнув.

— Запам’ятовуються або найкращі, або найнебезпечніші.

— А я намагаюся бути універсальною, — відповіла Лісса.

Вона повернулася до мене:

— Це Тайрус Тірр. Новий викладач із бойової магії.

— Василина О’Валь, — представилася я.

— Знаю, — кивнув він. — Ви та, через яку, за чутками, студенти іноді падають ще до удару.

— Передбачуваність — це форма турботи, — знизала я плечима.

У цей момент щось рвонуло на дальньому боці полігону.

Вогняна куля, запущена кимось, зіткнулася з крижаним щитом, відскочила, підпалила мішень, пропалила сніг і змусила трьох студентів дружно панікувати.

Один побіг.
Другий закричав.
Третій спробував героїчно стрибнути — і впав обличчям у замет.

Тайрус навіть не обернувся.

— Стоп, — сказав він тихо.

Магія осіла.
Полум’я згасло.
Паніка, на жаль, — ні.

— Ось, — продовжив він, — чому я не люблю родові понти. Вони швидко горять. А потім плачуть. Вивчать удома родові заклинання — і потім не хочуть працювати разом з іншими.

Адриан спробував підвестися. Невдало.

— О’Гранц, — додав Тайрус, дивлячись прямо на нього, — ще одне слово — і побіжиш навколо полігону, доки не зрозумієш, що титул не додає витривалості.

Адриан промовчав.

— Збори не пропустіть, — сказав Тайрус нам. — І передайте старості: якщо ще раз відправлять першокурсників без розминки — я сам прийду.

— Із задоволенням, — сказала Лісса. — Приходьте частіше.

Він глянув на неї. Зітхнув.

— От таких Академія і пережує, — пробурмотів він.

Коли ми виходили, Лісса світилася.

— Мені подобаються оновлення, — сказала вона. — Вони додали якоїсь… живості.

Я подивилася на полігон, на дим, на студентів, які обтрушували сніг і власну гордість.

— Так, — погодилася я. — Поки нас тут не вирішили добити остаточно — справді цікаво.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дорогі читачі, буду дуже вдячна за вашу підтримку!
Якщо історія вам відгукується — підписуйтеся, додавайте книгу до бібліотеки та ставте сердечко.

На жаль, зараз є обмеження з електроенергією, і книга все ще в процесі написання. Я щиро сподіваюся, що вона допомагає вам хоч трохи відпочити, відволіктися й провести час із задоволенням.

Для мене ваша підтримка надзвичайно важлива — особливо коментарі під книгою. Вони надихають, дають сили рухатися вперед і світять навіть у найтемніші часи. Дякую, що ви поруч!