Розділ 26

Зима в Академії наставала раптово. Не за календарем — за виразами облич студентів.

Після першої зимової сесії нас стало менше. Не критично, але помітно. Як після невдалого експерименту: формула ніби та сама, а осаду в пробірці вже бракує.

Саме в цей період нас і потягли на перше спільне практичне заняття до некромантів.

— Для розширення кругозору, — бадьоро сказав куратор, коли ми збилися в купу біля сходів, що вели вниз. — І щоб ви розуміли межі допустимого.

Межі допустимого починалися десь на третьому прольоті, коли стало так холодно, ніби сама вежа видихала нам у спини.

Внизу пахло каменем, пилом, чимось солодкувато-гнилим і… супом. Я не знала, з чого варять некромантський суп, але підозрювала наявність блідої поганки, могильних червів і щонайменше одного інгредієнта, про який краще не ставити запитань.

Перший курс зібрали повністю. Тих, хто вижив після сесії.

Ілюзіоністи трималися купками, менталісти намагалися не дивитися навколо, бойовики робили вигляд, що їм узагалі байдуже, а прорицателі… ну, ми просто мовчали й фіксували потенційні причини своєї передчасної смерті.

А от некроманти почувалися як удома. Дехто — буквально.

Вони не тулилися до стін. Не хмурилися. Не шепотілися.

Одна дівчина навіть позіхнула — широко, із задоволенням, як людина, яку нарешті привели в правильне місце. Саме на неї я й звернула увагу.

Кайла О’Доріо.

Тоді я ще не знала, що це прізвище — з історією. Просто відзначила: спокійна, зібрана, без зайвих рухів. Жодної показної похмурості. Жодної нервозності.

Викладач, магістр Сеоріс О’Доріо — сухий, як старий пергамент, — почав пояснювати принципи роботи із залишковою магією некромантів.

— Не тягнемо. Не пригнічуємо. Не намагаємося «домовитися», — перераховував він. — Це не духи. Це сліди. Відлуння.

Хтось зблід.
Хтось ковтнув.
Хтось тихо вилаявся й випадково зачепив відро з… е-е… «інгредієнтами» супу, яке перекинулося просто на ноги одному з бойовиків. Хлопець заверещав і намагався витрусити нігті з каші, а сусід-ілюзіоніст скористався ситуацією, щоб продемонструвати ефект «невидимого щита», який, щоправда, не спрацював.

Кайла слухала так, ніби їй читали прогноз погоди.

Нам видали об’єкти для «спостереження». Нічого активного — лише відчуття фону.

Більшість студентів:
— «Я нічого не відчуваю».
— «Мені холодно».
— «Мене нудить».

Некроманти:
— «Нормально».
— «Трохи нестабільно».
— «Можна стабілізувати, якщо не смикатися».

Кайла не піднімала руку. Але коли викладач спитав, де саме фон сильніший, вона повернула голову — точно, безпомилково.

Пізніше, коли заняття закінчилося, ми йшли до виходу разом — просто тому, що сходи були вузькі, а натовп повільний.

— Ти вже раніше цим займалася? — спитала я.

Вона подивилася на мене. Погляд спокійний. Оцінювальний. Не ворожий.

— Це не «цим», — відповіла вона. — Це звичайне прибирання.

— У вас удома?

— Так.

Ім’я її роду я дізналася пізніше — зі списків груп. І тоді багато що стало на свої місця.

Некромантія для Кайли не була спеціалізацією. У неї були й інші дари. Просто в її родині було прийнято присвячувати весь час саме цій науці.

Коли я побачила її ім’я в списку клієнта, я лише кивнула. О’Доріо. Надто довге минуле в її родини, щоб бути просто «якоюсь нареченою».

Після візиту принца Академія помітно пожвавилася. Не скажу, що в доброму сенсі — радше в учительсько-адміністративному. Завдань у нас побільшало, як от того самого відвідування сектора некромантії. Ніби студентів вирішили завалити всім, чим тільки можна.

У коридорах з’явилося більше нових оголошень, у розкладі — «тимчасових коригувань», а викладачі раптом згадали, що вони, виявляється, служать не лише знанням, а й Короні.

— Якщо я ще раз почую фразу «з ініціативи Його Високості», — пробурмотіла я, розглядаючи оновлений розклад, — почну передбачати раптові мігрені в керівництва.

— Не раджу, — озвався голос поруч. — Мігрені в них і так хронічні. Від відповідальності й приватних згадувань студентами з лайливими епітетами.

Я підвела голову. Ще одна однокурсниця — Райла О’Клоу. Ментальна магія й теорія. З тих людей, яких не помічаєш одразу — і це їхня головна зброя.

— Ти Василина О’Валь, — констатувала вона.

— Вражає, — я склала розклад. — А ти з тих, хто любить починати розмову з очевидного, чи це професійна деформація?

Кутик її губ смикнувся.

— Професійна звичка. Очевидне найчастіше ігнорують.

Ми йшли поруч — не спеціально, просто в одному напрямку, до бібліотеки.

— Ти помітила, — продовжила Райла, — що після промови принца в Академії з’явилося забагато «тимчасово призначених»?

— Помітила. І жодного тимчасово безплатного обіду. Хочеш, щоб я передбачила, хто з цих тимчасових стане постійним?

— Його Високість наполіг, — сказала вона, понижуючи голос, — щоб кілька осіб із палацового корпусу отримали педагогічну практику.

Я зупинилася.

— Практику?

— Формально — так. Фактично — спостереження. Контроль. Невже Корона вирішила перевірити, як ректор Академії розпоряджається фінансами? Чи все ж таки вони почали підозрювати, що надто багато провалених студентами сесій — це недобре?

Це звучало… правдоподібно. Але я не могла зрозуміти, добре це чи погано. За пів року ми вже звикли до місцевих порядків і до того, що хабарі можна платити не лише грошима. Якщо знаєш, що й кому потрібно. Це було жахливо. Але в мене був свій козир у вигляді передбачень — і три голодні роти вдома, яким я надсилала майже все зароблене.

У бібліотеці було незвично людно. Усі шукали одне й те саме — розуміння, що взагалі відбувається.

Ми зайняли стіл у дальньому кутку.

— Сьогодні буде відкрита лекція, — сказала вона ніби між іншим. — Новий викладач. Рунологія й теорія магії.