Розділ 25

Катарину О’Роул я запам’ятала не тому, що вона була розумною.
Розумних в Академії вистачало — вони сиділи на перших рядах, ставили запитання з каверзою й обожнювали слово «парадигма».

Катарину запам’ятали тому, що вона ніколи не помилялася публічно. Вона вміло лавірувала між викладачами та студентами. Швидко відповідала на прості запитання, а на складних темах розчинялася в натовпі так, що викладач просто її не викликав. І це було дивно.

На заняттях помилялися всі. Навіть генії. Але в Катерини не було жодної помилки.

Я помітила це на відкритому семінарі зі сталих контурів. Тема була складна, аудиторія — забита вщерть, наближалася перша сесія, ректор сидів у першому ряду, зображаючи зацікавленість.

Викладач поставив запитання. Те саме, з підступом. Там було три можливі рішення — два правильні в теорії і одне, яке люблять на практиці.

Катерина підняла руку після кількох швидких рук. Не першою. Але й не останньою.

Вона дочекалася, поки двоє інших студентів упевнено відповіли — один надто сміливо, інший надто обережно.
А потім сказала саме те, що було потрібно.

— За умови зовнішнього стабілізатора, — м’яко додала вона, — другий варіант є кращим. Але якщо ми говоримо про реальні умови, то…

Ректор задоволено кивнув.
Викладач розплився в усмішці.

Після семінару я наздогнала її в коридорі.

— Ти добре орієнтуєшся, — сказала я без обхідних слів. — Завжди знаєш, що саме треба сказати.

Катерина подивилася на мене з легким подивом. І — з інтересом.

— Це комплімент чи попередження?

— Перевірка, — чесно відповіла я.

Вона всміхнулася. Дуже обережно.
Так усміхаються люди, в яких є запасний план, але тобі про нього не скажуть.

— В Академії виживають ті, хто вміє слухати, — сказала вона. — І вчасно мовчати.

— А ті, хто не вміє? — уточнила я.

— Ті стають прикладом, — знизала вона плечима.

Ми йшли разом до сходів. Там нас наздогнав ректор.

— Катарино, — сказав він тепло. — Прекрасний виступ. Передайте мої вітання вашим батькам. До речі, я хотів би обговорити з вами одну можливість. Зайдіть після занять до мого кабінету.

Вона кивнула. Шанобливо. І перш ніж піти, нахилилася до мене й тихо сказала:

— Порада: не сперечайся на семінарах, де сидить ректор. Навіть якщо ти маєш рацію.

— Чому?

— Тому що правда — це ресурс. А ресурси тут розподілили давно, не нами і не рівномірно.

Вона пішла. А я залишилася стояти на сходах і думати, що щойно побачила ідеальну студентку.
Без скандалів.
Без помилок.

Пізніше я чула, як Катарину називали «майбутнім Академії».
Говорили, що її готують до адміністративної посади.
Що вона вміє домовлятися.
Що в неї «кришталево чиста репутація».

І жодного разу — повірте, жодного разу — я не бачила, щоб вона зробила щось просто тому, що хотіла.

Коли я побачила її ім’я в списку клієнта, я не здивувалася.
Я лише зробила помітку на полях: “О’Роул — не закохана наречена. Грає не за сім’ю, а за систему.”

А такі шлюби закінчуються не весіллями.
А політичними союзами.
Можливо, йому саме це й потрібно?
Це зараз. А тоді…

Зимова сесія добивала Гелю не одним ударом.
Вона робила це повільно, з розстановкою — як маніяк, який нікуди не поспішає і точно знає, що жертва нікуди не подінеться.

Спочатку були оцінки з практики. Потім — письмові. Потім — усна співбесіда, після якої Геля вийшла з аудиторії з таким обличчям, ніби щойно вибачилася за власне існування.

Списки вивісили в холі, біля головних сходів. Я пробіглася очима швидко — звичка.
Своє прізвище знайшла, поставила подумки галочку й лише потім почала шукати Гелю.

Не знайшла.

Вона стояла трохи осторонь, біля вікна, спиною до списків. Так зазвичай стоять люди, які й так уже все знають.
Плакала вона тихо, майже акуратно — ніби боялася, що її помітять і за це теж знімуть бали.

— Я старалася… — сказала вона, коли я підійшла. Голос у неї був рівний, але пальці стискали рукав учнівської сукні так, ніби тканина могла втримати її на місці. — Я справді старалася. Але сил у мене стільки немає…

Я відкрила рота, щоб сказати щось розумне, підтримувальне й абсолютно марне —
і тут мене покликали.

— Василина О’Валь?

Магістр з кафедри теорії сунув мені до рук сувій.
— Занесеш у канцелярію. Зараз. Терміново. І підпис постав, а то потім будуть питання.

Я кивнула, машинально взяла папери й, відходячи, ще раз подивилася на Гелю.

До неї вже хтось підійшов. Незнайомий високий хлопець. Трохи старший за студентів — це було видно одразу: постава, спокій, відсутність метушні. Одягнений надто добре для студента, але надто просто для викладача.

Він щось говорив їй — тихо, нахилившись. Я не чула слів, але бачила, як він обережно торкнувся її ліктя. Не жалісливо. Просто — по-людськи.

Геля похитала головою. Сказала щось у відповідь — і раптом різко розвернулася й майже побігла геть, до сходів.

Хлопець залишився стояти.Дивився їй услід так, ніби хотів наздогнати — і знав, що не має права.

Увечері головна зала знову була повна. Цього разу — офіційно. Викладачі в найкращому вбранні й вишитих камзолах, студенти — в найпристойніших версіях свого, розмови пошепки й запах дешевих пахощів, якими завжди намагалися замаскувати важливість моменту.

Геля відмовилася приходити. Вона вже не плакала — спокійно збирала речі, що накопичилися в кімнаті за півтора навчальні роки.

На поміст піднявся той самий хлопець із холу.

— Принц Алдрік, — оголосили його. — Представник корони.

Він говорив про практику при дворі. Про найкращих із найкращих. Про можливості, що відкриваються тим, хто витримав.

Говорив спокійно. Без тиску. Ніби заманював солодкою пігулкою тих, кому вже зробили боляче.

Я слухала й думала, що короні варто було б щедріше роздавати стипендії, а не обіцянки ексклюзивної практики. Але, зрештою, це було цілком у її стилі.