Розділ 24

З Гелею ми подружилися не одразу.
Спочатку ми просто виживали поруч.

Лише згодом з’ясувалося, що спільне шахрайство з печатками, синхронне ухиляння від лап викладачів і здатність мовчати в один і той самий момент зближують краще за будь-які довірливі розмови.

Геля перестала здригатися від кожного різкого звуку приблизно за місяць.
За два — почала огризатися. Я спершу вирішила, що це вона від мене набралася.
Але до середини семестру з’ясувалося: якщо дати їй час, чаю і відчуття відносної безпеки, всередині неї прокидається маленька, їдка, дуже спостережлива язва.

— Ти помітила, — якось прошепотіла вона мені на лекції з етики магічного впливу, — що магістр Келлен завжди говорить про «неприпустимість хабарництва», стоячи найближче до виходу?

— Щоб зручніше було тікати? — так само тихо уточнила я.

— Щоб зручніше було приймати, — фиркнула Геля. — Після лекції. По черзі. У нього там шафка така… зі щілиною. Дуже педагогічно.

Відтоді я почала уважніше слухати не лише викладачів, а й Гелю.

Вона бачила людей наскрізь. Можливо, це була побічна властивість її ілюзій — коли надто довго дивишся на фальш, починаєш помічати, де саме вона тріскається.
А може, просто вроджений талант виживати серед аристократів, не маючи ні грошей, ні прізвища.

Якось увечері, коли ми сиділи на підвіконні в гуртожитку, гріючи руки об горнятка з чимось підозріло схожим на чай, вона сказала:

— Вась… а давай на вихідних у місто?

— Якщо це пропозиція пограбувати крамницю — я за, — чесно відповіла я.

— Ні, — фиркнула вона. — До бабусі.

Я підняла брову.

— У мене бабуся — Аглая Ларр.

— …Матрона Аглая?

— Ага.

— …Шлюбне агентство «Ключі від будь-якого серця»?

— Саме воно.

Я подивилася на неї новим поглядом.

— Геля, — сказала я повільно, — ти зараз дуже обережно натякаєш, що в тебе родичка — професійна любителька втручатися в чуже особисте життя?

— Вона віддає перевагу терміну «посередник долі», — скривилася Геля. — Але так.

Будинок бабусі Гелі стояв у такому районі, де вивіски були старші за будинки, а чутки — старші за місто.
Агентство займало перший поверх.
Вивіска сповіщала:

«Матрона Аглая. Шлюби. Примирення. Останній шанс»

— Оптимістично, — пробурмотіла я. — Особливо останнє.

Двері нам відчинив чоловік, у якому явно текла не лише людська, а й троляча кров.
Величезний, із надширокими плечима, трохи загостреними вухами й такими добрими очима, що одразу ставало ясно: якщо що — спершу нагодують, а вже потім питатимуть.

— Геля, — прогудів він басом. — На тебе пиріжки чекають. Уже почали хвилюватися.

Потім він перевів погляд на мене.

— Це моя подруга, Василина, — представила Геля.

— А-а-а, — розплився він у посмішці. — Раз подруга — тоді заходьте. Бабуся сьогодні в гарному настрої. Поки.

Слово «поки» прозвучало так, ніби стосувалося не нашого приходу, а бабусиного настрою.

Матрона Аглая виявилася невисокою, сухорлявою сивою жінкою з очима людини, яка бачила все, все зрозуміла — і схвалює далеко не все.

Вона дивилася на мене довго.
Дуже довго.
Так дивляться на м’ясо, коли ще не вирішили, чи варто його маринувати.

— Провидиця, — сказала вона нарешті.

— Практикуюча, — уточнила я.

— Така, що потребує заробітку, — додала вона. — І з головою. Рідкісне поєднання. Добре. Будеш підробляти.

— Я… — почала було я.

— Будеш ворожити, — продовжила Аглая, вже повертаючись до столу. — Дивитися. Робити розумне обличчя. Клієнтів не жаліти, але й не лякати до смерті — вони потім погано платять. Усе важливе повідомляєш мені. Клієнтам — лише те, що я дозволю.

Вона озирнулася через плече.

— Запам’ятай, дівчинко: щасливий шлюб — це не коли все ідеально. Це коли обидві сторони достатньо налякані, щоб бути чесними.

Я кліпнула.

— Питання?

— Лише одне, — обережно сказала я. — А якщо я побачу, що наречений — рідкісний мерзотник?

— Тоді, — знизала плечима Аглая, — ми підберемо йому наречену з характером. Доля любить баланс.

Так я стала позаштатною співробітницею шлюбного агентства.

Моє завдання було простим: ворожити, дивитися і, бажано, мовчати, доки не спитають.
Платили регулярно. Годували смачно. А вихідні, які ми проводили в місті, вперше за довгий час перестали бути часом, коли треба було виживати.

Іноді достатньо просто знати, що хтось старший уже бачив усе це раніше. І все одно вижив.