Розділ 23

Кабінет пророцтв містився у вежі, куди треба було підійматися гвинтовими сходами. Поки ми дісталися нагору, Геля тричі ледь не впала, а я вкотре переконалася, що архітектори академії — садисти, які працюють у змові з аптекарями, що торгують мазями для суглобів.

Викладач, магістр О’Лус, виглядав як класичний шарлатан: мантія, розшита зірками, три пари окулярів на лобі й затуманений погляд. У класі так смерділо пахощами, що в нормальної людини за п’ять хвилин мав би початися напад астми.

— Діти мої, — проспівав він, розмахуючи кадилом, — узріть ниті долі! Ми не просто дивимося в майбутнє — ми торкаємося вічності…

— Перепрошую, — перебила я, гучно відсуваючи стілець. Скрип дерева об камінь пролунав як святотатство. — А ми будемо вивчати щось корисне? Наприклад, як передбачити точну вагу обважування на ринку або ймовірність того, що дах цієї вежі впаде нам на голови через відсутність ремонту?

Магістр О’Лус завмер. Свита Адріана О’Ґранца (сам він сидів на задній парті в новій мантії й свердлив мене поглядом) дружно хмикнула.

— Юна леді… — О’Лус звірився зі списком. — Василина О’Валь? Пророцтво — це мистецтво тонких матерій, а не кулінарна книга!

— Дуже шкода, — зітхнула я. — Тонкі матерії погано насичують шлунок.

— Ха! — подав голос Адріан. — Типова злиднячка. Бачить майбутнє тільки крізь дірку в порожньому гаманці.

Я повільно повернулася до нього. У цю мить скроню прострелив холод. Видіння було коротким і дуже соковитим.

— Знаєш, Адріане, — сказала я тихим, але надзвичайно чітким голосом, від якого в класі одразу стало тихо, — я могла б зараз довго міркувати про твою карму. Але давай до фактів. Просто зараз, якщо ти не припиниш гойдатися на задніх ніжках стільця, ти зустрінешся з «вічністю» значно швидше, ніж планував магістр О’Лус.

— Погрожуєш? — Адріан навмисно хитнувся ще сильніше, демонструючи свою крутість. — Твої передбачення — це просто бабські…

Договорити він не встиг. Ліва ніжка стільця, підточена часом і деревними жучками (яких я помітила ще на вході), видала сухе «кряк».

Адріан полетів назад. Але це було б надто просто. Падаючи, він інстинктивно вхопився за скатертину столу, на якому стояла величезна кришталева куля магістра О’Луса. Куля — важка й ідеально кругла — зісковзнула з підставки й, підкоряючись законам фізики, які я поважала значно більше за магію, приземлилася… просто Адріанові в пах.

Пролунав приглушений писк, схожий на звук вмираючої волинки.

— Ой, — співчутливо прикусила я губу. — Забула додати: куля дуже важка. Бережіть спадкоємців, О’Ґранци.

У класі зависла така тиша, що було чути, як догорає паличка пахощів. Студенти дивилися то на скорченого Адріана, то на мене.

— Це… це був випадковий збіг! — викрикнула руда дівиця зі свити Адріана.

— Звісно, — кивнула я, дістаючи зошит. — І ще одним випадковим збігом буде те, що якщо ти зараз не закриєш рота, твоя чорнильниця перекинеться просто на твою білосніжну блузку.

Дівчина відкрила рота, щоб заперечити, але її лікоть, здригнувшись від обурення, справді зачепив край чорнильниці. Густа синя рідина повільно й невідворотно поповзла по дорогій тканині.

— Я… я просто не договорила, — пробурмотіла вона, поспіхом ховаючи руки під стіл.

Геля поруч зі мною затамувала подих. Вона дивилася на мене так, ніби я щойно самотужки перемогла дракона ложкою для супу.

— Отже, магістре О’Лус, — я знову перевела погляд на заціпеніло́го викладача, — на чому ми зупинилися? На нитях долі? Розкажіть, будь ласка, яка нитка веде до того, що в їдальні сьогодні закінчаться безкоштовні булочки раніше, ніж завершиться цей урок? Бо якщо так, то я, мабуть, піду просто зараз. Мій прагматизм не дозволяє мені жертвувати обідом заради вашої метафізики.

О’Лус ковтнув.

— Булочки… е-е… булочки будуть за двадцять хвилин. Сідайте, де О’Валь. І, будь ласка… не передбачайте нічого про мій гардероб.

Я сіла. Класом прокотився шепіт. Студенти, які ще п’ять хвилин тому планували знущатися з «бідної аристократки», тепер старанно відсовували свої речі від країв столів і намагалися навіть не дихати в мій бік.

— Бачиш, Гелю, — прошепотіла я сусідці, — дружба зі мною — це не лише цінне хутро, а й гарантія того, що ти не зустрінешся лобом із падаючою люстрою.

— Я буду твоєю найкращою подругою, — серйозно відповіла Геля, гарячково виводячи в моїй заліковці нову ілюзію печатки, цього разу — для безкоштовного відвідування бібліотеки.