Розділ 22

Їдальня Академії більше нагадувала тронну залу, де присягу вірності складали не короні, а наваристому бульйону. Але для таких, як ми, існував окремий вхід — через «соціальний термінал», який зчитував магічні позначки в заліковках.

— У мене руки тремтять, — прошепотіла Геля, притискаючи до себе книжку. — Вась, якщо печатка моргне, нас відправлять у каменоломні.

— Не моргне, якщо ти перестанеш про це думати, — незворушно поправила я їй комір. — Уяви, що це не магія, а… просто шар фарби. Дуже нахабної, упевненої в собі фарби. Давай, штампуй.

Геля заплющила очі, зробила пас рукою — і в наших заліковках на сторінці «Оплата харчування» розквітли яскраво-алi герби Академії. Вони виглядали навіть занадто ідеально.

— Занадто красиво — теж підозріло, — пробурмотіла я, мазнувши пальцем по ілюзії, щоб трохи її «затерти». — А тепер ходімо. І пам’ятай: ми маємо право тут бути. Я аристократка. Ну… у документах.

Перевірка минула на диво гладко. Черговий маг-розподілювач був так зайнятий розгляданням декольте старшокурсниці, що пробігала повз, що тикнув пальцем у наші заліковки, отримав магічний відгук від ілюзії й видав нам по підносу з «Комплексом №1».

— Вийшло… — видихнула Геля, коли ми відійшли до дальнього столу. — Вась, ми їмо! Справжню кашу! Без грудочок!

— Не радій завчасно. Нам треба сісти так, щоб нас не помітили, але водночас… — я урвалася.

Ліву скроню прострелив різкий біль. Перед очима на мить спалахнула картинка: тарілка, що летить у стіну, і чобіт дуже дорогої роботи в калюжі соусу.

— Обережно, — я схопила Гелю за лікоть і різко смикнула вбік, за колону.

За секунду повз те місце, де ми щойно стояли, пройшла група студентів. Якби пафос мав фізичну вагу, підлога під ними давно б провалилася в Нижній світ.

У центрі йшов хлопець із волоссям кольору охри й виразом обличчя «я купив цей світ на решту після сніданку». За ним тягнулася свита: пара громил з бойових магів і дівчина, сукня якої коштувала більше, ніж увесь маєток моєї родини разом із привидами.

— Це Адріан О’Ґранц, — прошепотіла Геля, втискаючись у колону. — Його батько — головний радник короля з магічних фінансів.

— Зрозуміло. Головний крадій, — підсумувала я.

Саме в цей момент Адріан зупинився. Просто перед ним стояв першокурсник, який від переляку впустив ложку.

— Ти забризкав мої черевики зі шкіри мантикори, плебею, — ліниво мовив О’Ґранц. Голос у нього був такий холодний, що в Гелі на підносі каша взялася льодяною плівкою.

— Пробачте… мілорде… я… — заїкався хлопець.

— Пробачиш мене ти, — Адріан клацнув пальцями. Тарілка в руках нещасного розжарилася, він скрикнув, упускаючи її, і весь вміст — жирна підлива й горох — вихлюпнувся… просто на чоботи О’Ґранца.

Тиша в їдальні стала абсолютною. Свита ахнула. Адріан повільно опустив погляд на свої ноги.

— Знаєш, — я не витримала й вийшла з-за колони, — я могла б передбачити, що так і буде, але це було надто очевидно навіть для непрофесіонала.

Адріан підняв на мене погляд. Його очі були сіро-сталеві, мов лезо гільйотини.

— І хто ж у нас такий сміливий? — процідив він. — Ще одна злиднячка з пробудженим даром?

— Василина О’Валь, — я зробила, на мій погляд, бездоганний, хоч і трохи глузливий реверанс. — І я б на вашому місці не робила наступний крок назад.

— Це ще чому? — він криво всміхнувся і, звісно ж, зробив крок назад, щоб ефектно розвернутися до мене всім тілом.

Його п’ята наступила на ту саму котку горошину. Величний Адріан О’Ґранц виконав короткий, але надзвичайно динамічний танець, змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу, й з усього розмаху приземлився п’ятою точкою в чан із брудним посудом, який саме віз повз кухонний працівник.

Пролунав дзенькіт розбитих тарілок і соковитий «ляп».

— Бо гравітація не бере хабарів, — закінчила я під тихий, істеричний схлип Гелі, яка намагалася не зареготати вголос.

Адріан сидів у чані, з його ідеально вкладеного волосся звисала макаронина, а на лобі красувалася пляма від бурякового салату.

— Ти… — прошипів він, намагаючись вибратися. — Ти хоч розумієш, що ти зробила?

— Заощадила вам час на похід у душ, — незворушно підхопила я свій піднос. — Ходімо, Гелю. Тут стало надто багато «еліти», апетит псується.

Коли ми відійшли на безпечну відстань, Геля нарешті видихнула:

— Вася, це було самогубство. Розкішне, епічне самогубство. Нас відрахують завтра.

— Не відрахують, — я з апетитом зачерпнула кашу. — Я бачила його розклад. У нього завтра перескладання з етикету. Йому буде не до нас. А от печатку на обід варто б оновити — від твого страху вона почала підозріло розпливатися.