***

Її довге чорне волосся пахне квітами. Не знаю якими саме (я не дуже знаюся на квітах), проте це дуже гарний аромат. Він проникає до моїх легень наповнюючи їх відчуттям зимового саду. Мені хочеться жити, коли я дихаю її волоссям. Мені подобається як воно блищить в променях вечірнього літнього сонця. Моє серце б’ється частіше, коли я бачу цей живильний блиск… Шкода, що скоро ніякого сонця не залишиться. Шкода, що скоро я не зможу дихати цим чорним покровом нескінченної ніжності.

Я вдихаю аромати цієї незбагненної жінки, перетворюючи їх на справжню любов, видихаючи її назад, наповнюючи дерева цією магічною есенцією, аби вони виробляли кисень з моєю любов’ю. Нехай в атмосферу викинеться бодай щось хороше, поки ніхто не додумався викинути туди щось отруєне і смердюче. Поки світ ще існує, я хочу слідкувати за спокусливими вигинами її тіла, які немов були висічені скульптором, котрий як ніхто інший знав що значить жіноча краса. Вона стоїть там біля води, охопивши тендітні плечі довгими пальцями з чорним манікюром на нігтях, поки вітер грається з поділом її бежевого плаття у квіточку і, звичайно, з волоссям. Скоро все скінчиться, і вона знає про це.

Вона повертається до мене і дивиться на моє розпростерте на піску тіло своїми величезними сірими очима, а соковиті губи, схожі на спілі персики в середині літа, випрямляє посмішка, коли вона розуміє, що я дивлюся на неї. Вона знає, що незабаром відбудеться.

Ось вона йде до мене, спресовуючи пісок шовковою шкірою своїх ступнів. Вона лягає поряд на пісок, кладе голову мені на плече, вітер підіймає чорну мазуту її волосся, викладаючи окремі пасма по моєму обличчі. Крізь пасма в далині я бачу міст, що пролягає від одного берега річки до іншого. По ньому марширує купа людей з плакатами в руках. Вітер маленькими хвильками доносив до нас їхні вигуки: «Ні тиранії Короля!», «Життя Короля – це смерть; Смерть Короля – це життя!», «Зупинимо Апокаліпсис разом!». І все в такому дусі.

– Чим все скінчиться, як ти вважаєш? – спитала вона, засиляючи мою вушну раковину тихим цукровим голосом.

– А яка різниця? – спитав я.

– Тобі не цікаво?

– Мені нічого не цікаво окрім тебе.

– Це я вже зрозуміла – відповіла вона, і я не міг бачити, проте відчув, що вона посміхнулася.

– Все скінчиться так, як має скінчитись – сказав я, – І ніяк інакше.

– Дивна позиція людини, яка нічого не бажає вирішувати.

– А я й дійсно не хочу нічого вирішувати. Нехай вони хоронять себе у своєму праведному гніві один до одного. Гнів – це не про нас.

– І як ти вважаєш, Король і дійсно володіє такою зброєю, що підіймається в небо і знищує все живе одним ударом?

– «Зброя» доволі вульгарне слово, тобі так не здається?

– Ти ухиляєшся від відповіді.

– Я ухиляюся від брехні. Казати правду я не хочу, але і брехати не навчений. Ось і вся наука.

– От і добре, не люблю коли мені брешуть.

Ми лежали обіймаючись на піску, щасливі можливістю тримати одне одного в руках, старанно ігноруючи крики протестувальників. Хотілося аби час зупинився. Я з самого дитинства бажав навчитися зупиняти час. Але не так просто «бац» – і час застиг. Ні, мені завжди хотілося вміти консервувати певні відрізки часу. От подобаються мені ті десять хвилин, коли я зовсім малим збирав полуницю на дачі у бабуні, і от вони вже в моїй банці часу. Я можу переживати ці десять хвилин стільки разів, скільки мені заманеться. Або подобається мені валятися в ліжку з гарною книжкою, поки світ засипає снігом, як то говорять, по ручку дверей – і от моя банка поповнилася новим спогадом. От мені подобається лежати на теплому піску, тримаючи в руках безсмертне кохання своїми смертними руками…ну ви зрозуміли. І от так назбираєш спогадів, а тоді подорожуєш поміж них, ніколи не народжуючись і ніколи не помираючи.

– Про що ти думаєш? – спитала вона. Не знаю, що змусило її рот сконструювати настільки банальне речення.

– Про тебе.

– Навіщо про мене думати, коли я тут, поряд з тобою?

– На жаль, чи на щастя, більше нічого в цьому світі неварте уваги. Принаймні поки що.

– Ти занадто сентиментальний для цього світу, ти це знаєш?

– Ні, цей світ занадто кам’яний для мене. Мені навіть здається, що десь вглибині душі, я й не дуже буду сумувати за цією планетою, якщо раптом щось відбудеться.

Вона не відповіла. Вирішила ув’язнити непромовлене у вологій темниці власного рота. Я був вдячний за таке рішення. Часом вона мовчить майстерніше, ніж говорить. Проте все залежить від настрою, бо часом мені здається, що коли в мої вени не буде введено достатньої дози її слів, я помру від ломки. Особиста думка, що має властивість змінюватися в залежності від настрою, погоди і доби.

Тим часом з-за горизонту почав з’являтися великий чорний об’єкт. Це могло означати тільки одне – чим швидше я законсервую нову партію спогадів, тим краще. Чорний об’єкт підіймався все вище, проте час я ще мав.  Я притискаю її голову міцніше до власних грудей, сподіваючись, що вона не буде дивитися на небо, а замість цього буде рахувати удари мого серця. Зробити це буде важко, бо серце моє б’ється дуже швидко. Проте я впевнений, що вона впорається. Взагалі в цьому світі є мало речей, з якими вона не може впоратися. Моє серце яскравий приклад.