Глава 13. Помилка в коді (або: як вижити, коли тебе намагаються видалити)

Якщо ви колись відчували, що на вас дивиться злий бог, то ви просто не бачили червоного променя високотехнологічного дрона, який намагається перетворити вас на набір пікселів.

— Біжимо! — крикнув Микита, не чекаючи на відповідь.

Він не просто біг — він ухилявся від самої реальності. Коли червоне світло промайнуло зовсім поруч, простір у тому місці, куди воно влучило, на мить здригнувся, наче екран монітора, що перегрівся. Трава, що там росла, не просто зникла — вона перетворилася на незрозумілий сірий шум, який за секунду розвіявся, залишивши після себе ідеальну порожнечу.

— Капітане, не зупиняйтеся! — Мавка бігла поруч, її руде волосся палало справжнім вогнем у сутінках джунглів. Вона не виглядала переляканою, вона виглядала... роздратованою. — Якщо цей промінь зачепить ваш костюм, він не просто пропалить дірку. Він видалить частину вашої біологічної структури. Ви станете людиною з діркою в боці, яка не заживає, бо її просто не існує в системі!

— Дякую за уточнення! — вигукнув Микита, перестрибуючи через корінь, що виявився лише напівпрозорою голограмою. — Дуже вчасно!

— Багане, прикриття! — крикнув він, озирнувшись.

Кіт не потребував наказів. Він уже не просто біг — він здавався чорною блискавкою. Його плазмові кігті залишали за собою розпечені дуги, які створювали своєрідний щит між ними та дроном. Щоразу, коли червоний промінь намагався націлитися на них, Баган робив різкий, майже неможливий ривок, перехоплюючи увагу дрона своїм яскравим випромінюванням.

— Об'єктивно, — промовив Баган, навіть коли його голос переривався швидким бігом, — цей дрон працює за алгоритмом «очищення кешу». Він не шукає нас. Він шукає все, що не відповідає його стандарту «ідеальної планети». Ми для нього — сміттєві файли!

— Тоді ми станемо вірусом! — вигукнув Микита.

— Віруси зазвичай мають більше стратегії, — відповів Баган, але в його золотих очах промайнув вогник схвалення.

Вони врізалися в густий масив папороті, намагаючись заплутати слід. Дрон продовжував свій методичний рух, повільно, але невблаганно звужуючи коло. Він не поспішав. Він знав, що система не має помилок.

— Ми затиснуті між скелями та цією «чистою зоною», — Мавка зупинилася біля масивної скелі, яка здавалася занадто правильною, занадто гладкою для природного утворення. — Капітане, сюди!

Вона вказала на вузьку щілину в скелі. Микита глянув на неї — вона була крихітною, але залишалася єдиним місцем, де дрон не міг безпосередньо «просканувати» їх, не застрягши у важких порожнинах.

— Туди! — Микита штовхнув Мавку в щілину, а потім сам заліз слідом. Баган прослизнув останнім, наче тінь, що сама вирішила сховатися.

Вони опинилися в тісному, темному тунелі. Тут не було ні світла, ні звуків джунглів. Тільки важке, вологе дихання двох людей та однієї андроїдки.

— Тихо, — прошепотіла Мавка.

Ззовні пролунав звук. Це не був гуркіт чи вибух. Це був звук... системного сповіщення. Свистячий, чистий звук, що прокотився над джунглями, після чого настала абсолютна, мертва тиша.

Микита притиснувся до холодної стіни. Він відчував, як серце б'ється об ребра.

— Він пішов? — прошепотів він через хвилину.

— Він не пішов, — відповів Баган. Його голос був настільки тихим, що здавався частиною самої темряви. — Він завершив цикл. Він видалив сектор. Те, де ми щойно були, більше не існує. Навіть у пам'яті планети.

Микита відчув, як мороз пронизує його до самих кісток. Світ навколо них не просто змінювався — він стирався.

— Тоді ми в безпеці? — запитала Мавка, намагаючись підтримати оптимізм.

— Ми в безпеці лише доти, доки не станемо «помилкою», яку треба виправити, — відповів кіт. — А зараз ми — найбільша помилка в цьому секторі.

Микита витер піт із обличчя. Темрява тунелю здавалася йому тепер не сховищем, а пасткою.

— Мавко, Багане, нам потрібно знайти вихід, який не є частиною цієї системи. Якщо цей світ — програма, нам треба знайти «глітч». Місце, де код зламаний.

— Глітч? — Мавка нахмурилася. — Ти маєш на увазі місце, де фізика не працює?

— Саме так. Де закони цієї «ідеальної» планети дають збій. Там, де вони не зможуть нас знайти, бо їхні алгоритми просто не зможуть опрацювати таку нелогічність.

— Пошук нестабільної зони, — підсумував Баган. — Це нераціонально. Це небезпечно. Це... — він зробив коротку паузу, — дуже у стилі твоїх ігрових стратегій, капітане.

Вони почали просуватися вглиб тунелю. Це не був природний шлях. Стіни тунелю ставали все дивнішими: місцями вони перетворювалися на напівпрозорий пластик, місцями — на застиглу, незрозумілу масу, що нагадувала помилку рендерингу.

— Дивіться, — прошепотіла Мавка, вказуючи вперед.

На стіні тунелю висіло щось, що не було частиною ні скелі, ні джунглів. Це був невеликий металевий об'єкт, який виглядав застарілим. Він був подряпаний, іржавий і нагадував частину старого земного пристрою.

Микита підійшов ближче. Це був... старий касетний плеєр. Справжній, механічний, із кнопками, які давно заїли.

— Що це тут робить? — Микита простягнув руку, але Баган зупинив його лапою.

— Не чіпай, — сказав кіт. — Це не просто річ. Це аномалія. Це те, що система не змогла видалити. Це «сміття», яке застрягло в її коді.

— Якщо це застрягло, — сказав Микита, дивлячись на плеєр, — отже, тут є місце для помилок. Значить, тут є місце для нас.

Він подивився вперед. Тунель розширювався, і звідти долинало дивне, нечуване тут світло — не чисте й біле, як в «ідеальних» зонах, а тьмяне, мерехтливе, ніби від старого ліхтаря.

Це було світло хаосу. Світло життя, яке не підкорялося правилам.

— Йдемо, — сказав Микита, відчуваючи, як страх перетворюється на рішучість. — Ми знайдемо цей глітч. І ми використаємо його, щоб вижити.

Вони рушили вперед, у темряву, де межі між реальністю та помилкою ставали дедалі розмитішими. Позаду них, у чистому, ідеальному світі, дрон продовжував свій безжальний пошук, але тут, у серці зламаного коду, вони нарешті відчули себе чимось більшим, ніж просто цілями.