Розділ 23

З маленької пригоди уві сні мене витяг аромат кави. Я глибоко вдихнула і солодко потягнулася. Згадуючи, як минула наша перша ніч разом, не можу сказати, що все було прекрасно. Хоч і заснула я одразу, та потім прокидалася по меншій мірі з десяток разів. То незручно, то волосся опинилося під його рукою, то спекотно стало… Втім, попри всі незручності, цієї ночі від сну я отримала задоволення більше, ніж за все життя. Мирне дихання коханої люди в темну пору доби – це особлива, недооцінена річ. Вона навіює спокій, ставши першою гідною заміною маминій колисковій.

Я вилізла з-під ковдри й тут мене шокувало розуміння – я спала в міцних обіймах Дем’яна, а на мені з одягу була лише спідня білизна та його футболка. Щоки залилися густим рум’янцем. Цікаво те, що вночі я й не згадала про це, коли кликала чоловіка до себе, а потім міцно притискалася до нього спиною.

– О, доброго ранку, а я саме йшов тебе будити, – Дем’ян тримав в руках дві чашки з кавою.

– Доброго ранку.

– Як спалося?

– Добре. А тобі?

– Все життя з тобою спав би.

– Дякую, дуже смачно, – я відсьорбнула зі своєї чашки. – Жодна людина чоловічої статі ще не приносила мені каву у ліжко.

– Я дуже радий, що став першим. Сподіваюся, мені не доведеться підшуковувати заміну.

– Дем’яне, а як щодо тебе?

– Тобто? – він щиро здивувався.

– Ну… – я вже встигла пожалкувати, що не змогла втримати язика за зубами. – В тебе ж був хтось до мене?

– Це ж треба, варто раз запросити дівчину лишитися на ніч, як вона вже починає розпитувати про колишніх, – Дем’ян щиро розсміявся.

– Та все ж, скільком ти каву вранці приносив? – я вирішила, що вже як підняла цю тему, то не задкуватиму.

 – Лише одній – тобі.

– Ага, так я й повірила.

– Я ж не сказав, що у мене нікого не було. Але ранкову каву для дівчини я справді приготував сьогодні вперше. І до речі, я не жалкую, що це саме ти.

– А чому моїм попередницям такого щастя не дісталося?

– Чого у множині? До тебе в мене була всього одна дівчина. Я тоді вчився на третьому курсі. Ми жили в гуртожитку. Нам і вдень побути наодинці далеко не завжди випадало, тому до ранкової кави якось і не доходило.

– Ти любив її? – мене зачепив той факт, що то не я особлива, а просто обставини так склалися, однак, я мусила миритися з тим, що це цілком нормальне явище, коли зустрічаєшся з чоловіком, на вісім років старшим від тебе. Навіть більш дивно було, аби я справді виявилася першою.

– Ну, тоді я щиро вірив, що так. Але зараз розумію, що далі закоханості діло не зайшло.

– А ти з нею… ну… ти розумієш…

– Лізо, поясни мені як дівчина, чому вас, дівчат, завжди так цікавлять такі питання?

– Чесно? Я й сама не знаю. Донедавна також вважала дурістю допитуватися про такі речі. Але тоді щось ніби перемикає – і ось ти в тій же когорті.

– Так, я був з нею близьким у всіх сенсах. Але Лізо, запевняю тебе, для мене зараз існуєш лише ти. Ти ж віриш мені?

– Звісно вірю, – я поспішила поцілувати його в знак підтвердження своїх слів.

– Так, час вдягатися, бо запізнимося, – він неохоче відірвався від мене.

– Угу.

– О, покажу тобі дещо, – Дем’ян пішов на кухню, а вже за пару хвилин повернувся звідти з ноутбуком. – Зараз… Нарешті знайшов. Глянь сюди, – на екрані красувалася весільна фотографія. – Наречена – це і є та дівчина, з якою я зустрічався. Я був свідком на її весіллі.

– А як так вийшло?

– Її чоловік – мій однокурсник. Він хороший хлопець, але дещо замкнутий, тому близьких друзів не мав. От і попросив мене.

– І ти так просто погодився?

– А чому ні? На той момент мене два роки як нічого не пов’язувало з нареченою. Можеш передивитися всі фотографії й переконатися, що я був радий за неї.

– Дем’яне, тобі не треба нічого доводити мені, – я стиснула його руку. – Достатньо того, що ти сказав, що то минуле. І я тобі вірю.

Ввечері Іра з Тонею одразу накинулися на мене. Після повідомлення: «Ночувати не прийду сьогодні. Не хвилюйтеся, зі мною все гаразд» від допиту не відкрутишся.

– Я ночувала у Дем’яна, – заходити здалеку явно не в моєму стилі.

– В якого це? – одразу пожвавилася Тонька.

– В того, що Семенович.

– Що?! – дві пари ошелешених очей ледь не пропалили в мені дірку.

– Ми зустрічаємося.

– Ти замутила з викладачем, а подругам нічого не сказала?

– Ми це не афішуємо.

– І давно ви разом? – запитала Іра.

– Плюс-мінус три тижні.

– Майже місяць! А ти, виявляється, скритна, – Тоня аж в долоні сплеснула.

– Я не знала, як ви сприймете.