Оповідання

—  Я дуже хочу, але розумієш… не певний, що це буде зручно. 

—  Я ж запрошую тебе, отже зручно. До того ж бабуся буде лише рада. Їй завжди бракне людей, що люблять поїсти. А можливо вона просто забагато готує. Та я сам не в силі осилити все, що вона готує. —  Він поглянув на мене жмурячись немов і від сонця, хоча ми сиділи в приміщенні. —  Знаєш, говорю про їжу і згадуючи бабусині пиріжки аж слинка тече.

—  А що по грошах? —  запитав трохи боязко, бо заощаджень особливо не було. Хоча грошей ніколи не буває вдосталь

—  Тобі треба лише на квиток і плавки якщо досі не купив. Через все інше не хвилюйся. Якщо їдеш, то потрібно замовляти квитки, бо сам розумієш, зараз сезон.

***

Після того, як я пережив найдовшу і здавалось, найнебезпечнішу подорож у своєму житті, вже нічого не могло налякати мене.. 

Спочатку задушлива подорож в поїзді де смерділо, так ніби ніхто з подорожуючих не мив задні кінцівки тижнями. А потім на додачу, ще й  кількагодинна тряска в автобусі, яку взагалі не описати словами. Принаймні  масажист мені тепер знадобиться не скоро. 

Соромно зізнатися, але у свої двадцять з гаком я ніколи далі рідного Києва не Виїздив. Там вчився, там і працюю. А точніше ми з товаришем  намагаємося  відкрити власну справу. 

Нам з Олежиком дісталися стоячі місця і від стояння і потрушування гуло все тіло. До всього важкий рюкзак на спині і багаж просто поміж ніг, бо більше не було де покласти. А людей стільки, що нема де й голку запхати поміж них. Лише водієві було байдуже. Він посміхався так ніби  вентилятор, що був приклеєний до лобового скла хоч якось міг зарадити.

—  Наша, —  голосно гукнув Олег, махаючи мені з кінця автобуса, де опинився потоком нових пасажирів, які повільно витіснили його туди.

Коли опинилися біля будинку я відверто кажучи вже нічогісінько не хотів. Але ось на зустріч нам вийшли двоє жінок, одна сивочола інша куди молодша з широкою посмішкою та русим, вигорілим на сонці волоссям. Лише здається, ця посмішка була адресована геть не мені, а Олежикові. Вони міцно обійнялися і лише тоді звернули увагу на мене.

—  Ба, а це мій товариш. —  Мовив Олег і потягнув мене за собою до хати. —  Сподіваюся, що ти зголоднів, —  прошепотів до мене.

Я був дуже голодний, але й так не подолав всього, що мені поклали на тарілку. Почувався зайвим за столом де зібралася рідня і захопливо розмовляла про щось своє. Навпроти мене сиділа Олегова сестра, імені якої я все ще не знав. І якби я не ховав погляд, все одно час від часу дивився на неї.

Після обіду ми пішли на пляж. Йти було далеко, а я хотів спати ще з самого приїзду.Та Олега ніби завели. Він не вгавав ні на мить. Виявилося, що з села до моря далеко, хоча Олег й чути не хотів, щоб ми сіли на автобус. 

—  Тут йти якихось п'ять кілометрів, —  відказав на чергове моє вмовляння йти до зупинки. —  До того ж хочу  показати тобі де виріс. 

—  А твоя сестра не хотіла з нами піти?

—  Її Дарина звати, пробач, що не представив. Лише тепер дійшло. Вона на осінь до екзаменів вступних готується, тому їй не до моря.

Я сумно видихнув, та Олег вже правив своє не помітивши мого настрою.

Зате побачивши море і пісок я став найщасливішою людиною на усьому узбережжі. Першим я заліз в море, і навіть Олег не міг витягнути мене з води. Я  радів, що уроки плавання в басейні стали в пригоді.  Плавав довго, аж поки шкіру не обпекло так, що я аж пискнув. Олег сказав, що то нічого страшного, мене просто вжалила медуза. Мабуть, навіть їй не сподобалося, що я так довго барахтаюсь у воді. Бажання знову залазити у воду відпало і я вирішив позасмагати. Простелив килимок і влігся.  Скажу відразу ідея була не дуже вдалою, бо я примудрився задрімати. Того дня зі мною сталося ще багато всього: мене вжалила медуза, задрімавши, здавалося лише на мить, я примудрився отримати такі сонячні опіки, що ніяка сметана не допомагала. До вечора все це покрилося болючими пухирцями і я ніяк не міг заснути. Зрештою здався, взяв ноут і вийшов на вулицю.

Не відразу помітив, та між квітів сиділа сестра Олежика. Якийсь час я перевіряв пошту і ми мовчали. А потім вона встала з свого місця і підійшла до мене, і  тільки тоді я зрозумів, що в руці вона тримає запалену цигарку, але не прикладає її до губ, щоб затягнутися.

—  То як воно, життя у великому місті? —  Запитала сідаючи поруч. Зараз в мерехтінні зірок, що здавалися неймовірно близькими до землі,  та вуличного ліхтаря Дарина була ще вродливішою, ніж я памятав її вдень.

—  Думаю, що принади великих міст сильно перебільшують. Там зустрінете лише гамір та байдужість.

—  Ти говориш як філософ, —  мовила посміхаючись та тушачи недопалок. Як тебе звати? —  запитала.

—  Діма.

—  А я лише мрію, про велике місто. Та для цього мушу старанно працювати, щоб вступити до омріяного вишу.

—  Я вірю в те, що якщо чогось дуже хотіти, то обов'язково доб'єшся.

—  Це ти тішиш мене так? —  Вона засміялася, надто голосно для нічної тиші, але її сміх був чимось неймовірним. Я не зміг втриматися і знову поглянув на неї.

—  Намагаюся, але чи потрібно це тобі насправді? 

—  Зважаючи, що батьки категорично проти мого вибору і я втекла на літо сюди, то, мабуть, я все ж прийняла рішення. 

Вона мовчала і я мовчав, даючи їй час, вирішити, чи хоче вона продовжувати цю тему.

—  Чому з батьками так складно? —  Запитала і несподівано поклала голову мені на плече. Різкий біль від опіків нагадав про сьогоднішні пригоди, але я лише посміхнувся.

—  Що твої теж такі? —  Мовив жартівливим тоном.

—  Я просто хочу танцювати, а вони сплять і бачать мене на державній посаді. 

—  То ти танцюєш?

—  Так, з самого дитинства. І це єдине, що цікаво мені у цьому житті. 

—  Тільки не кажи своїм батькам про те, що я тобі це сказав, але я щиро вірю, що до своєї мети треба йти. Бо інакше можна прожити й чуже життя з чужими мріями.