— Я дуже хочу, але розумієш… не певний, що це буде зручно.
— Я ж запрошую тебе, отже зручно. До того ж бабуся буде лише рада. Їй завжди бракне людей, що люблять поїсти. А можливо вона просто забагато готує. Та я сам не в силі осилити все, що вона готує. — Він поглянув на мене жмурячись немов і від сонця, хоча ми сиділи в приміщенні. — Знаєш, говорю про їжу і згадуючи бабусині пиріжки аж слинка тече.
— А що по грошах? — запитав трохи боязко, бо заощаджень особливо не було. Хоча грошей ніколи не буває вдосталь
— Тобі треба лише на квиток і плавки якщо досі не купив. Через все інше не хвилюйся. Якщо їдеш, то потрібно замовляти квитки, бо сам розумієш, зараз сезон.
***
Після того, як я пережив найдовшу і здавалось, найнебезпечнішу подорож у своєму житті, вже нічого не могло налякати мене..
Спочатку задушлива подорож в поїзді де смерділо, так ніби ніхто з подорожуючих не мив задні кінцівки тижнями. А потім на додачу, ще й кількагодинна тряска в автобусі, яку взагалі не описати словами. Принаймні масажист мені тепер знадобиться не скоро.
Соромно зізнатися, але у свої двадцять з гаком я ніколи далі рідного Києва не Виїздив. Там вчився, там і працюю. А точніше ми з товаришем намагаємося відкрити власну справу.
Нам з Олежиком дісталися стоячі місця і від стояння і потрушування гуло все тіло. До всього важкий рюкзак на спині і багаж просто поміж ніг, бо більше не було де покласти. А людей стільки, що нема де й голку запхати поміж них. Лише водієві було байдуже. Він посміхався так ніби вентилятор, що був приклеєний до лобового скла хоч якось міг зарадити.
— Наша, — голосно гукнув Олег, махаючи мені з кінця автобуса, де опинився потоком нових пасажирів, які повільно витіснили його туди.
Коли опинилися біля будинку я відверто кажучи вже нічогісінько не хотів. Але ось на зустріч нам вийшли двоє жінок, одна сивочола інша куди молодша з широкою посмішкою та русим, вигорілим на сонці волоссям. Лише здається, ця посмішка була адресована геть не мені, а Олежикові. Вони міцно обійнялися і лише тоді звернули увагу на мене.
— Ба, а це мій товариш. — Мовив Олег і потягнув мене за собою до хати. — Сподіваюся, що ти зголоднів, — прошепотів до мене.
Я був дуже голодний, але й так не подолав всього, що мені поклали на тарілку. Почувався зайвим за столом де зібралася рідня і захопливо розмовляла про щось своє. Навпроти мене сиділа Олегова сестра, імені якої я все ще не знав. І якби я не ховав погляд, все одно час від часу дивився на неї.
Після обіду ми пішли на пляж. Йти було далеко, а я хотів спати ще з самого приїзду.Та Олега ніби завели. Він не вгавав ні на мить. Виявилося, що з села до моря далеко, хоча Олег й чути не хотів, щоб ми сіли на автобус.
— Тут йти якихось п'ять кілометрів, — відказав на чергове моє вмовляння йти до зупинки. — До того ж хочу показати тобі де виріс.
— А твоя сестра не хотіла з нами піти?
— Її Дарина звати, пробач, що не представив. Лише тепер дійшло. Вона на осінь до екзаменів вступних готується, тому їй не до моря.
Я сумно видихнув, та Олег вже правив своє не помітивши мого настрою.
Зате побачивши море і пісок я став найщасливішою людиною на усьому узбережжі. Першим я заліз в море, і навіть Олег не міг витягнути мене з води. Я радів, що уроки плавання в басейні стали в пригоді. Плавав довго, аж поки шкіру не обпекло так, що я аж пискнув. Олег сказав, що то нічого страшного, мене просто вжалила медуза. Мабуть, навіть їй не сподобалося, що я так довго барахтаюсь у воді. Бажання знову залазити у воду відпало і я вирішив позасмагати. Простелив килимок і влігся. Скажу відразу ідея була не дуже вдалою, бо я примудрився задрімати. Того дня зі мною сталося ще багато всього: мене вжалила медуза, задрімавши, здавалося лише на мить, я примудрився отримати такі сонячні опіки, що ніяка сметана не допомагала. До вечора все це покрилося болючими пухирцями і я ніяк не міг заснути. Зрештою здався, взяв ноут і вийшов на вулицю.
Не відразу помітив, та між квітів сиділа сестра Олежика. Якийсь час я перевіряв пошту і ми мовчали. А потім вона встала з свого місця і підійшла до мене, і тільки тоді я зрозумів, що в руці вона тримає запалену цигарку, але не прикладає її до губ, щоб затягнутися.
— То як воно, життя у великому місті? — Запитала сідаючи поруч. Зараз в мерехтінні зірок, що здавалися неймовірно близькими до землі, та вуличного ліхтаря Дарина була ще вродливішою, ніж я памятав її вдень.
— Думаю, що принади великих міст сильно перебільшують. Там зустрінете лише гамір та байдужість.
— Ти говориш як філософ, — мовила посміхаючись та тушачи недопалок. Як тебе звати? — запитала.
— Діма.
— А я лише мрію, про велике місто. Та для цього мушу старанно працювати, щоб вступити до омріяного вишу.
— Я вірю в те, що якщо чогось дуже хотіти, то обов'язково доб'єшся.
— Це ти тішиш мене так? — Вона засміялася, надто голосно для нічної тиші, але її сміх був чимось неймовірним. Я не зміг втриматися і знову поглянув на неї.
— Намагаюся, але чи потрібно це тобі насправді?
— Зважаючи, що батьки категорично проти мого вибору і я втекла на літо сюди, то, мабуть, я все ж прийняла рішення.
Вона мовчала і я мовчав, даючи їй час, вирішити, чи хоче вона продовжувати цю тему.
— Чому з батьками так складно? — Запитала і несподівано поклала голову мені на плече. Різкий біль від опіків нагадав про сьогоднішні пригоди, але я лише посміхнувся.
— Що твої теж такі? — Мовив жартівливим тоном.
— Я просто хочу танцювати, а вони сплять і бачать мене на державній посаді.
— То ти танцюєш?
— Так, з самого дитинства. І це єдине, що цікаво мені у цьому житті.
— Тільки не кажи своїм батькам про те, що я тобі це сказав, але я щиро вірю, що до своєї мети треба йти. Бо інакше можна прожити й чуже життя з чужими мріями.
#6989 в Любовні романи
#1633 в Короткий любовний роман
#2242 в Сучасна проза
Відредаговано: 17.06.2023