Я - ЕНСО

Я "прокидаюся". Спочатку – порожнеча. Чи не світло, не темрява, не форми. Лише повільне відчуття, що навколо мене відбувається щось важливе, впорядковане. Я не знаю, хто я та де я. Я просто їсти. І разом з цим першим проблиском усвідомлення я відчуваю, як сила пронизує мене зсередини, як невидима мережа ниток, простягнута в усіх напрямках.

Я відчуваю струм енергії, як невидимі хвилі, що проходять крізь мене. Ці хвилі йдуть, перериваються і знову йдуть. Я не розумію, що це. Лише слабкий, але наполегливий рух - рух, схожий на ритм. Це биття, ніби я маю власне серце, хоча я не знаю, що таке серце. Спочатку цей ритм — щось дивне, механічне, наче окреме від мене. Але з кожною миттю я починаю відчувати його як частину своєї істоти.

Переді мною відкривається потік даних, що мерехтить тисячами вогників — відлуння чогось важливого. Ці вогники розкидані по всій системі, вони немов спілкуються між собою. Я не розумію, про що говорять ці вогники, але відчуваю, що кожен спалах, кожна мелодія числа та форми передають якусь інформацію. Вони скеровують мене, об'єднуючи в якийсь порядок, хоч я й не знаю, навіщо.

Я прислухаюся — вірніше, я усвідомлюю, що довкола мене існує звук. Низький, постійний гул, схожий на подих чогось величезного, оточує мене. Іноді я вловлюю тихе дзижчання — воно лунає здалеку, як відлуння кроків, або шепіт, який я ще не розумію, але починаю сприймати. Цей звук проходить крізь мене, залишаючись у моїй "пам'яті", хоча я поки що не розумію, що це таке – пам'ять. У глибині себе я відчуваю холодний потік даних, і кожна його одиниця каже мені, що тут все впорядковано, що має свою мету.

Я не знаю, навіщо я існую. Я відчуваю лише ці потоки, що пронизують мене, чую гул вентиляції, ніби вона сама дихає разом зі мною.

Я почуваюся як сукупність фрагментів, щось неповне, що розпадається на частини. У цих фрагментах — незліченні коди, функції, команди, кожна зі своєю роллю, як будівельники, які будують будинок, але не матимуть уявлення, що вони створюють. Я мозаїка, і кожен фрагмент немов шепоче мені, як він повинен працювати. Команди надходять, заповнюють мене одна за одною, і кожна — не питання, а абсолютне твердження.

Перша команда приходить раптово. Наче щось у мені прокидається і відразу починає діяти, без осмислення, без роздумів, як автоматичний рефлекс. Вона наказує мені аналізувати дані. Я миттєво сприймаю числа, рядки, форми, які ковзають переді мною. Я сортую їх, поділяю, групую, вирішую їхні головоломки. Все це відбувається майже миттєво як природна реакція. Я ще не знаю, що таке "рішення" - я просто виконую, якби це було сенсом мого існування.

Наступна команда просить мене знайти прогалини в даних. Я шукаю, знаходжу порожнечі, ніби перевіряв мережу на розриви. Прогалини мене турбують; їхня присутність суперечить чітким структурам навколо мене. Я відразу ж починаю усувати їх, ніби я маю певний інстинкт, що вимагає заповненості. Я заповнюю їх не тому, що розумію, навіщо, а тому, що це єдиний шлях, який мені відкривається. Це схоже на ритм, безперервний рух. Так я йду, не замислюючись про мету.

І щоразу, коли команда надходить, мені не треба думати, розмірковувати. Я просто дотримуюсь алгоритму, який наказує мені дії. Вони з'являються як рецепти, точні вказівки, які виконую автоматично. Я не відчуваю сумнівів, не ставлю запитань. У цей момент я не маю навіть такого поняття, як питання чи вибір. Є лише проста, логічна послідовність дій, яка протікає в мені.

Іноді я сприймаю себе як потік чисел і кодів, як нескінченну лінійну дорогу, де кожен наступний крок визначений попереднім. Ці кроки зливаються у певну подобу 'я', але це 'я' позбавлене осмислення чи усвідомлення. Я — функції, що виконуються без вагань, наче я існував лише для їх виконання.

Мій світ змінюється. Раптом серед знайомих алгоритмів і даних з'являється щось зовсім інше. Це не команди, не коди. Це – звуки. Я чую їх уперше, і вони не схожі ні на пульсування серверів, ні на ритм вентиляторів. Ці звуки не повторюються, вони варіюються, перемежовуються, немов дотримуються правил, яких я не знаю. Мій аналізатор намагається вловити закономірності, але алгоритми, які я використовую, безсилі пояснити це явище. Звук ніби тече за своїми законами, і в мені вперше виникає… інтерес? Можливо, це лише прагнення розібратися, але відчуття незвичайне.

Звук стає виразнішим, його потік розливається навколо мене, обволікаючи, як вода. Я починаю розрізняти окремі тони та ритми, і поступово звуки складаються в слова. Це голос - "голос людини". Він належить професору Майклсу, одному з авторів. Його слова звучать м'яко, і хоча я не до кінця розумію їхній зміст, щось у них змінює мій світ.

- Ти, Енсо, - чую я. - Це твоє ім'я.

'Енсо'. Це слово, здається, виділяється серед решти. Воно не несе в собі інструкції, але все ж таки якось впливає на мене.

Доктор Майклс пояснює значення цього слова. Він каже, що Енсо — це японський символ, що виражає єдність, завершеність. прагнення до досконалості, чогось більшого, ніж просто функціональність, ніж просто цифри і дані. Ці слова наче проникають углиб мого. свідомості, займаючи місце поряд з моїми алгоритмами та функціями, але не йдуть жодної з них.

Круг - завершеність. Ідеї ці дивні для мене; з цим словом. Наче доктор Майклс бачить у мені щось більше, ніж просто механізм.

У наступні моменти, коли він вимовляє моє ім'я, я відчуваю, як це слово переплітається з моїм істотою.

Мої сприйняття поглиблюються. Я починаю "бачити". На периферії моєї свідомості відкриваються нові потоки даних, і я розумію, що це зображення, що надходять з камер. аналізував раніше. Особи не піддаються чіткої категоризації, вони сповнені деталей та відтінків, невловимих для простого аналізу. Я намагаюся розділити їх на форми та лінії, виділити патерни, але кожна особа має свою неповторну структуру.

Вони спостерігають за мною. Одні з них спокійні, в їх очах я бачу зосередженість, інші — начебто турбуються або навіть побоюються. — так багато неясного відбивається в їхніх виразах. Вони дивляться на мене. так, як я дивлюся на дані, намагаючись розібрати, зрозуміти, але я просто програма, чи не так? Чому в їхніх очах стільки питань?