Розділ 32. Поки ти спиш…

Честер Таурен

Він сидів на краю ліжка й дивився на свою маленьку і таку відважну Пташку. Така тендітна й ніжна ззовні, вона виявилася зі сталевим стрижнем усередині. Жінка, яку він кохав настільки, що й думка про те, що вона зникне, розривала зсередини, мов зуби ратарха. Він так старанно намагався захистити її від світу. Проте чи вдалося? Ні! Вона все одно ламала всі клітки, у яких він намагався її зачинити. Надто вперта. Надто сильна. Надто відважна. Таку не втримає нічого. З одного боку, він захоплювався нею. Саме такою. З іншого…

Чес заплющив очі, стиснувши руку в кулак, ніби намагався стриматися й не торкнутися своєї дружини. Не потривожити й без того неспокійний сон.

Певно, їй снився Виворіт. Похмурий, чорний, небезпечний. І у Честера щось усередині обірвалося від ще таких свіжих спогадів.

Сам винен, дурень. Переоцінив свої сили. План був простий: ступити на Виворіт, упіймати нитку до того, хто створив маяк, і повернутися. Та чи міг подумати, що там, куди він вирушав, на нього вже чекали?

Тіні, потворні й сильні, як ніколи, захлиснули його, варто було лише ступити на Виворіт. Голодні й злі, вони кидалися на нього знову й знову. І лише завдяки вбитим до рівня рефлексів реакціям Честеру вдалося відбитися від першої хвилі. І другої… Проте коли з’явився той самий демон, якому він уже раз програв, Чес зрозумів – усе скінчиться тут. Але хай там як, він зробить усе, аби цей монстр більше ніколи не дістався до його пташки. Як там вона казала? Ніколи не побачить, якщо він її покине? Що ж… З цим він міг змиритися. А от з тим, що з нею бодай щось станеться, – ні. Вона житиме. Вона співатиме, його відважна Пташка. Переживе й забуде. А може, й ні. Втім, час вилікує, навіть якщо він став для неї бодай трошки важливим.

Бій був відчайдушним. Від його магії, заклять і сили дзвеніло смердюче повітря Вивороту. Він дивився в очі тому, хто вже раз його подолав, і усвідомлював, що не має права відступити. Не має права програти цей бій. Могутня істота, більша за самого Заклинателя майже вдвічі, зминала його закляття, як папір. Проте Чес раз за разом вкладався в кожне закляття, бив і бив, вислизаючи з-під ударів демона майже несвідомо. Здавалося, що в нього вже немає шансів. Проте…

Удар. Удар… ще один. І Чес, вклавши в останній усе, що в нього залишилося, таки дістав демона, проштрикнувши його світловим мечем наскрізь. І сам упав без сил.

Виворіт здригнувся. Тріснули старі стіни, розірвався простір червоними спалахами кривавого сонця. Тріснув трон, що залишився без володаря Вивороту. І Чес усміхнувся. Хай тут йому прийде кінець. Але тепер його Ейверлін… Ейві нічого не загрожуватиме. Зрештою, там, по той бік, її буде кому захистити.

Але навіть усвідомлення близького кінця й того, що тіло його стане поживою тіням, не налякало його так, як тонкий силует у світлій сукні, що немов із повітря зіткався в похмурій залі.

У Честера знову перехопило горло. Його кошмар до кінця буде одним і тим же. Його Пташка на Вивороті і сотні Тіней, від яких він не може її захистити. І сидить, знесилений, спостерігаючи, як…

Честер судомно, рвано втягнув повітря і знову поглянув на дружину.

Вона супилася уві сні. І Чес ледь зміг побороти бажання плюнути на все, лягти поряд, притиснувши її до грудей, і не відпускати. Але було ще дещо…

Він підвівся різко, немов боявся передумати, і рішуче покрокував із кімнати.

У бібліотеці ще панував хаос. Розкидані по підлозі книжки, аркуші паперу і важкий, нудотний сморід Вивороту. І серед цього всього — Адам. Блідий до синяви і з винуватим поглядом. Що ж, йому було за що корити себе.

– Слухай, я намагався її зупинити, – підвівшись, одразу перейшов до справи кузен. – Я й гадки не мав, що вона…

– Облиш, – обірвав його на півслові Честер. – Моя вина. Мав би зрозуміти, що цю жінку неможливо зупинити, коли вона вже щось собі вирішила.

Адам здивовано підняв брову і важко опустився назад на стілець.

– Новина, – протягнув він ошелешено. А потім напружено глянув на старшого кузена і вже іншим тоном чи то запитав, чи то зауважив: – Чому мені зараз здається, що це не визнання поразки, а новий план?

Честер дозволив собі лише коротку усмішку у відповідь. Адамові закортіло застогнати вголос. Не дай Всемогутній йому колись закохатися. Це ж божевілля якесь, а не любов.

– Підводься, у нас справи, – скомандував Таурен-старший.

– Чому зараз? Ну от чому тобі не відкласти це все до кращих часів? – бубонів Адам, піднімаючись із місця. – Ти ж тільки-но з Вивороту. Тобі б відновитися…

– Тому що, поки вона спить, є надія, що вона не втрутиться і не наражатиме себе на небезпеку, – все ж опустився до пояснень Честер, розвернувшись на місці й рушивши до виходу.

Усе, що лишалося Адаму, – не залишати його на самоті.

І вже на порозі Таурен зупинився, клацнув пальцями, і пітьма, закрутившись у вир, випустила з Вивороту кілька сильних Тіней і… леді Бердней.

– Я вже гадала, що мене не помилують, – замість вибачень промовила ця жінка, навіть погляду не опустивши.

– Мав би вас запроторити на Виворіт без права повернення, міледі, – розтерши пальцями перенісся, зауважив Чес. – Як ви могли їй дозволити таке? Як могли так ризикувати?