Розділ 31. Після темряви

Я приходила до тями, лежачи у ванні й всотуючи в себе таке звичайне і настільки необхідне тепло. Навіть не думала, що Виворіт може витягнути з мене стільки сил, стільки звичайного людського тепла. І й подумати не могла, що матиму настільки жалюгідний вигляд, повернувшись.

У вухах все ще дзвеніли чіткі, важкі команди Честера. Де тільки сили взяв підвестися і їх роздавати! Я почувалася розбитою, сидячи посеред бібліотеки, прямо на підлозі, й ловлячи на собі сповнені жаху та нерозуміння погляди наших домочадців. І тільки з подивом поглянула на місіс Лодсі, що шмигнула носом, допомагаючи мені разом із Ліден піднятися в мої покої.

Я намагалася триматися. Не показувати, як важко мені дається кожен крок. І вже у ванній мене хитнуло так, що мусила вчепитися в тумбу, аби не впасти. Ліден притримала. Моя безцінна Ліден завжди тримала мене, коли стояти не було сил. Мовчки і терпляче. От і зараз лише сильніше стиснула губи, перечекавши напад слабкості своєї господині. І я не здивувалася, коли саме вона зняла з мене сукню і допомогла опуститися в теплу воду.

Певно, такою жалюгідною вона бачила мене вперше.

Плювати. Я ні на мить не шкодувала, що вчинила саме так. Більше того, я пишалася собою і навіть думати не хотіла про те, що було б, якби не послухалася своїх відчуттів.

Двері відчинилися з тихим скрипом. Я лише скосила погляд, очікуючи повернення камеристки чи місіс Лодсі.

Але натомість на порозі завмер, спираючись на одвірок плечем, мій чоловік. І попри все, що вже сталося між нами, попри те, що було вночі й на Вивороті, моє обличчя все одно обдало жаром. А може, й тому також. І коли він мовчки взяв рушник із тумби і повільно наблизився до ванни, я несвідомо прикрилася руками від його погляду.

– Відігрілася? – запитав він втомлено.

Я лише кивнула. І тільки пискнула, коли він спіймав мою руку.

– Мілорде, вам не здається, що ви поводитеся… – і, не добравши слів, я глянула йому в очі прямо й все ж дала визначення його діям: – Це занадто, Честере. Я й сама…

– Не можеш, Ейві. Ти й на ногах не встоїш, – не дослухавши, заперечив Чес. – А я не маю жодного бажання знову ризикувати життям своєї Пташки.

І важко було з ним не погодитися. Але…

– Ну, ти якось стоїш, – буркнула я, почуваючись… ніяково.

– Я швидко відновлююся. На відміну від тебе, – усміхнувся Чес і вже жорсткіше, карбуючи кожне слово, продовжив: – І саме тому це був останній раз, коли ти утнула щось подібне. Останній клятий раз, коли ти ризикувала собою з такого нікчемного приводу, як моє життя.

О, злість — воістину найкраще пальне!

Я спалахнула миттєво. Опустивши руки, спробувала підвестися, але ноги не тримали, посковзнулися на слизькому кахелі, і якби тут не було Честера… не знаю навіть, чим би це все скінчилося.

Він упіймав, обійняв міцно, надійно. І так ніжно водночас. Але я вже знала, чому прискорилося його серце, чому глибшим стало дихання. Завмерла, майже не дихаючи в його обіймах. Але він лише видихнув різкіше, загорнув мене в рушник і одним ривком витягнув із води.

– Капці взуй, підлога холодна, – коротко наказав він, відвернувшись.

І я послухалася в цьому. Але все інше…

– Я казала тобі, Таурен, що не сидітиму тихо і покірно в чотирьох стінах, – злісно обкручуючи рушник навколо себе, процідила я. – Хотів покірну дружину? То вибач, але це не я.

Не знаю, де взялися сили його обійти і поглянути в темні до чорноти очі.

– Усе сказала? – запитав Чес.

– Звісно, ні, – промовила у відповідь, відчуваючи, що гнів усе сильніше розгоряється десь у грудях, потребуючи виходу. – Мені плювати на твої накази. Повторюю це ще раз і повторюватиму доти, доки ти цього не зрозумієш. Треба буде – вчиню, як вважаю за потрібне. І можеш скільки завгодно мене спопеляти поглядом і гарчати на мене. Плювати я хотіла на твій гнів! І на твої кляті накази також. Вони могли подіяти до того, як… – я на мить стиснула губи, але все ж закінчила: – До того, як ти закохав мене в себе. І до того, як… став надто важливим, аби я могла уявити своє життя без тебе.

Я хотіла сказати ще щось. Вилити на нього злість, гнів, страх втрати і все те, що тримала в собі до цієї миті.

Але він поривчасто упіймав моє обличчя у свої долоні й поцілував. З такою ніжністю… З такою вдячністю… З таким океаном кохання, що я… вирішила відкласти цю розмову на потім. А зараз просто відповідала на поцілунок, обійнявши чоловіка, який раптом, не питаючи дозволу, увійшов у моє життя і став чимось значно більшим, ніж просто чоловік.