Розділ 24. Там, де стихає серце

Вітер ніс із поля запах дощу й попелу.
Ніч була довгою, але Томаж не міг чекати до ранку.
Старий пан їхав вузькою дорогою, стискаючи в руках вузлик — у ньому було все, що лишилось від його совісті: кілька срібних монет, дитяча хустка і записка.

Біля старої брами на нього вже чекав вершник.
Орест.
Блідий, знесилений, з перев’язаною рукою — але живий.
Його очі, коли побачили дитину на руках у Томажа, блиснули спершу розгублено, потім — болем.

— Візьми її, — прошепотів Томаж. — Вона твоя.
Орест мовчав, не вірячи.
— Її звуть Ганнуся, — додав Томаж, — Хелена… вона… вона просила, щоб ти її забрав.

Орест узяв дитину, пригорнув до грудей.
— Де вона?

Томаж не відповів одразу.
Його очі потемніли, руки тремтіли на повідку коня.
— Їдь. Подалі звідси. Я зроблю, що зможу.

Він розвернув коня й помчав назад до маєтку, ніби хотів перегнати власну провину.

Двір був неприродно тихим.
Жоден слуга не вийшов назустріч.
Вікна вітальні світилися слабким полум’ям свічки.

Томаж увійшов — і все зрозумів одразу.
На підлозі — розбита ваза, запах вина, розірвана сукня.
А посеред кімнати, біля каміну, лежала Хелена.
Бліда, спокійна, наче заснула.

Томаж опустився поруч, торкнувся її руки — холодної, нерухомої.
На грудях — хрестик, той самий, що колись подарував Орест.
На його кінчику — крапля крові, вже засохла, темна, мов печатка.

Він не чув, як за спиною рипнули двері.
Якоб стояв у тіні, тримаючи шаблю, але в його очах уже не було гніву.
Тільки порожнеча.

— Ви запізнились, пане Томаж, — тихо сказав він. — Усе вже скінчено.

Томаж не відповів.
Він нахилився, поцілував доньчину руку й прошепотів:
— Пробач, дитино. Я все зробив надто пізно.

За вікном перші промені світанку падали на землю.
Десь далеко, за річкою, вершник ніс у руках дитину — єдину частинку любові, яку не зміг знищити ніхто.

І тільки вітер шепотів між деревами її ім’я:

— Хелено…