Розділ 23. Молитва без імені

Світанок прокрадався в кімнату через вузькі шпарини віконниць.
Хелена стояла біля ліжка, бліда, як сама тиша.
Після тієї ночі вона не спала ні хвилини.
Її очі були червоні від сліз, голос — хриплий.

За дверима почулись кроки.
Якоб.

Він увійшов спокійно, навіть занадто. На ньому — чиста сорочка, запах тютюну й вина.
Він виглядав упевненим, але в очах жеврів холодний вогонь.

— Нарешті ти прийшла до тями, — промовив він, дивлячись на неї зверхньо. — Твоя втеча вийшла не надто вдало.

Хелена мовчала.
Потім зробила крок до нього.
— Прошу тебе, Якобе. Відпусти його.

Він примружився.
— Кого?

— Ореста, — її голос зірвався. — Це я винна, не він. Він хотів лише захистити мене.

— Захистити? — Якоб гірко засміявся. — Ти називаєш це захистом? Ти називаєш це честю?

Вона впала на коліна.
— Будь ласка, Якобе… він не заслуговує на смерть.

Його усмішка згасла.
— Смерть — не завжди кара. Інколи — полегшення.

— Не смій! — вигукнула вона, хапаючись за його руку. — Я зроблю все, що захочеш, тільки не чіпай його.

Його очі стали темні, майже чорні.
— Все, що захочу? — повторив тихо. — Добре.

Він нахилився, схопив її за підборіддя й змусив подивитись просто в очі.
— Забудь його. Присягни, що ніколи більше не вимовиш його імені. Присягни, що твоя дитина — моя. Що ти — моя.

Хелена мовчала. Сльози текли, але вона не зводила погляду.

— І тоді? — прошепотіла.

— Тоді, — він відступив, — я подумаю, чи залишити його живим.

— “Подумаєш?” — її голос зірвався на крик. — Ти не бог, Якобе!

— О ні, — він усміхнувся холодно. — Я — чоловік, якого зрадили. І саме тому страшніший за будь-якого бога.

Вона впала, затиснувши хрестик у долоні.
— Ти не розумієш, — прошепотіла. — Ти не зможеш вбити любов. Навіть якщо вб’єш його.

Якоб дивився кілька секунд, потім відвернувся.
— Любов? — сказав тихо. — Любов померла тієї ночі, коли ти ступила за мій поріг.

Він вийшов, грюкнувши дверима.

Хелена впала на підлогу.
Її руки тремтіли, губи беззвучно шепотіли молитву — не до Бога, а до серця, яке ще билося десь там, у темниці.

А тим часом, за мурами, Орест сидів у сирій камері.
Його руки скували кайданами, але очі були спокійні.
Він дивився у вузьке віконце, за яким розвиднялось небо,
і шепотів одне ім’я:

— Хелено…

Йому здавалося, що вітер відповідає тим самим словом.