Розділ 22. Ніч, коли світло тікає

Місяць стояв високо, мов мовчазний свідок.
Вітер колихав віконниці, заливаючи кімнату Хелени срібним сяйвом.
На ліжку — маленька сукня для доньки, поруч — вузлик із кількома речами, хустка, гроші.

Серце билося так голосно, що, здавалося, його чує весь маєток.

«Ще трохи, — думала вона. — Ще трохи, і ми будемо вільні.»

Вона поглянула на дитину, що спала в колисці, провела пальцями по м’якому волоссю й прошепотіла:
— Ти побачиш світ, моя маленька. Там, де не буде страху.

За вікном тихо тріснула гілка.
Орест чекав.

Хелена накинула на плечі плащ і підняла дитину на руки.
Та коли вона вже ступила за поріг — двері розчахнулись.

У темряві стояв Томаж.
Він був старий, змучений, ніби за одну ніч постарів на десяток років.
— Куди ти йдеш? — його голос був низький, зламаний.

— Батьку… — вона не змогла стримати сліз. — Ти ж знаєш. Я не можу більше жити брехнею. Ми їдемо. З ним.

— Ні, доню, — прошепотів він. — Не їдь. Не зараз.

— Ти ж сам казав, що він гідний, що він чесний…

— Я казав це тоді, коли ще був господарем власного життя, — перебив він гірко. — Тепер я лише боржник, тінь. Якоб усе знає. Він погрожує… він здатен на все.

— Нехай, — Хелена зробила крок уперед. — Я краще помру, ніж залишуся в цьому домі!

— А твоя дитина? — його голос затремтів. — Ти хочеш, щоб її називали безбатченком? Щоб вона жила в страху, як її мати?

Хелена здригнулась.
Очі повні болю, але рішення вже прийнято.
— Вона буде вільною. І я теж.

Вона рушила повз нього, та Томаж схопив її за руку.
— Пробач мені, — прошепотів він. — Але я не можу дозволити цього.

Він кивнув комусь у темряву — і з-за дверей вийшли двоє слуг.
Хелена скрикнула, намагаючись вирватись, але дитину вже обережно забрали з її рук.

— Ні! — її крик розпанахав ніч. — Тату, будь ласка!

— Пробач, доню, — його очі блищали від сліз. — Я рятую тебе.

У цей самий час, біля старого мосту, Орест стояв у тумані.
Час спливав.
Він дивився на дорогу, тримаючи в руці плащ для Хелени, який вона залишила колись у нього.

Година минула. Потім дві.
Він не рухався.
А коли почув далекий тупіт копит — подумав, що це вона.

Але то були люди Якоба.

— Сотнику Орест, — промовив один з них, — вас наказано заарештувати.

— За що? — він стиснув кулаки.

— За спробу викрадення пані Хелени і зраду честі шляхти.

Орест засміявся коротко, гірко.
— Шляхти? Хіба у вас є честь?

Йому не дали договорити. Кулак вдарив у щелепу, він впав, а кров змішалась із дощем, що починався.

У маєтку, за товстими стінами, Хелена лежала на підлозі, бліда, мов полотно.
Томаж сидів поруч, не насмілюючись доторкнутись.
Дитина плакала.

А десь далеко, серед туману, Ореста вели під варту — туди, де вже чекала кара.

І тільки ніч знала, що ще не все втрачено.
Бо любов, навіть зраджена й поламана, не вмирає — вона мовчить, чекаючи світанку.