Розділ 21. У пастці серця

Їхні зустрічі стали небезпечно частими.
Хелена вже не рахувала ночей — лише подихи, які залишались після Ореста.
Вони зустрічались там, де річка торкалась старого лугу, у тіні верб, серед тиші, що знала всі їхні таємниці.

Орест щоразу приходив уночі, обережно, мов тінь.
Він більше не носив шаблі — лиш хрестик на шиї, такий самий, як той, що Хелена завжди ховала в долоні.

Тієї ночі він з’явився раптово, наче вітер, і одразу взяв її за руки.
— Так більше не можна, — сказав він тихо, але твердо. — Я не витримаю ще одного дня, знаючи, що ти з ним.

— Ти не розумієш, — її голос здригнувся. — Якщо ми втечемо, він нас знайде.

— Хай шукає. Я віддам рапорт, попрошу перевести мене до іншого полку — подалі звідси, за кордон. Ми поїдемо всі разом: ти, я і наша донька. Ми почнемо з нуля, присягну, що зможу забезпечити вас.

Сльози блиснули в її очах.
Вона мріяла почути ці слова — роками.
Але тепер вони лякали її більше, ніж усе.

— Оресте… — прошепотіла вона. — Якщо ти мене справді кохаєш, не роби цього. Вони не дозволять нам піти.

— Я не питаю дозволу, — він підняв її обличчя долонею. — Я питаю — чи підеш ти зі мною.

Вона кивнула.
— Так. Але дай мені трохи часу. Я маю забрати доньку, підготуватись…

Він усміхнувся, вперше по-справжньому.
— Завтра опівночі. На старому мосту. Я чекатиму.

Вони поцілувались — коротко, болісно, як востаннє.
І навіть не помітили, що в темряві, за кілька кроків, стоїть Якоб.

Коли Орест зник у темряві, Якоб повільно вийшов з-за дерев.
Його обличчя було блідим, мов із каменю.
Він не зронив ні слова, не крикнув, не зірвався.
Лише дивився на Хелену — так, що її душа похолола.

— Отже, ось як ти мені дякуєш, — сказав він тихо. — Пані Томажева дочка. Моя дружина. Мати дитини, яка… — він замовк, бо в очах блиснув біль, змішаний з люттю. — Втекти, значить? Із ним?

— Якобе, будь ласка, ти не розумієш…

— Розумію більше, ніж ти думаєш, — його голос став глухим, важким. — Ти зганьбила моє ім’я. Мене сміятимуться, як з хлопчиська, на кожному прийомі. Але гірше інше — я тебе кохав.

Він зробив крок ближче.
— Тепер ти побачиш, що таке втрачати все.

Наступного ранку Томаж прокинувся від стукоту у двері.
У кабінет увійшов Якоб.
Без посмішки, без привітань.
Він кинув на стіл кілька паперів — документи на землю, боргові розписки.

— Ви знаєте, пане Томаж, що буде, якщо цей шлюб зруйнується? — голос його був тихий, але холодний, як сталь.
— Ви втратите все. Маєток, ім’я, честь. Я зроблю так, що жоден шляхтич не подасть вам руки.

Томаж блідий, спробував щось відповісти, але Якоб не дав.
— Вона моя дружина, і вона залишиться моєю. Як хочете — умовляйте, лякайте, брешіть, але зробіть так, щоб вона навіть не подумала йти.
— Інакше… — він нахилився ближче. — Інакше я вб’ю її. Його. І вас разом з вашими землями.

Він вийшов, лишивши після себе тишу, густу, як дим.

Томаж сів, ховаючи обличчя в долонях.
Його дочка, його честь, його душа — все сплелось у вузол, який не розв’язати.
І лише одне слово стукало в голові:

“Як зупинити те, що вже приречене?”