Розділ 20. Коли правда дихає поруч

Дні стали важкими, як свинець.
Якоб мовчав, але його тиша лякала більше, ніж гнів.
Він був холодний, чемний — навіть надто. І саме це насторожувало Хелену.

Він більше не ставив питань, лише спостерігав.
А коли вона думала, що він у справах, він нишпорив у кабінеті Томажа.

У старій скрині серед пожовклих паперів Якоб знайшов кілька листів.
Рівний, чіткий почерк, знайомі звертання — «Моя єдина, моя Хелено…»
І підпис — Орест.

Його пальці стиснули аркуш так сильно, що той трохи порвався.
Серце билося глухо й важко.
Він не кричав. Лише тихо опустив листа в кишеню.

“Тепер я хочу почути це з її вуст,” — подумав він.

Тієї ж ночі, коли місяць завис над садом, Хелена не витримала.
Сонце давно зайшло, а серце билося швидше з кожною хвилиною.
Вона згадувала його голос, ту зустріч під старою вербою — і крокувала туди, наче уві сні.

Там, біля річки, де колись вони вперше поцілувались, стояв він.
Орест.
У тій самій козацькій свиті, але тепер — з відзнаками на грудях і шрамом на щоці.
Очі — ті самі.

Вона завмерла, не вірячи.
Вітер гойдав його волосся, а він дивився так, ніби весь цей час жив лише заради цієї миті.

— Ти все ще приходиш сюди, — прошепотів він.

— Я не змогла забути, — відповіла вона тихо. — І не пробувала.

Він зробив крок ближче.
— То значить все ще кохаєш.

Хелена відвернулась.
— Кохаю.

Між ними настала тиша.
Орест не одразу зрозумів сенс сказаного, але коли зрозумів — кров відлила від обличчя.

— Хелено… — він зробив крок до неї, простягнув руку, але вона відступила.

— Не треба, — її голос тремтів. — Уже пізно. У мене чоловік, у тебе — обов’язок. Якщо хтось дізнається… усе скінчиться.

— Хай скінчиться, аби тільки я знав, що ти мене не забула.

Вона не витримала. Сльози полились щоками, і вона притиснулась до нього, вперше за багато років.
Його руки обійняли її — міцно, наче боявся, що вона зникне, як примара.

Але за кілька кроків у темряві, між деревами, стояв Якоб.
Він бачив усе.
Не крикнув. Не підійшов.
Тільки дивився, як його дружина плаче в обіймах іншого,
і в його очах народжувалась не лють —
а рішення.